Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

— Сідайте! — коротко запропонувала вона, а сама залишилася стояти.

— Якщо сядете ви, фрау! Згодьтеся, важко вести розмову, коли господиня стоїть, ніби чекаючи, щоб непроханий гість швидше забрався геть.

— Маєте рацію, — скупо посміхнулась фрау Марта, сідаючи. — То чим можу служити?

— Навіть не чекав, наскільки важко мені буде почати цю розмову. З того, як ви мене зустріли, я зрозумів: вам остобісіли розмови з газетярами, слідчими і просто допитливими людьми. Як вас переконати, що я не з таких? Я був другом Карла Лютца. Мені здавалося природним прийти до вас, щоб поговорити про його життя в останні роки. Наприкінці війни ми з ним розлучилися, відтоді я не мав про нього жодної звістки, а коли натрапив на його слід, виявилось, що вже пізно! Це мене дуже гнітить. Ніби я чимсь завинив перед ним… Не знаю, чи зрозумієте ви мене.

Обличчя фрау Марти полагіднішало, хоч настороженість не зникла.

— Що ж я вам можу розказати? Гер Лютц оселився в мене місяців зо три тому. Жив дуже скромно. Вдень у школі, ввечері за зошитами чи книжкою. Іноді вийде прогулятися, трохи посидить у барі. З тутешніми колегами зійтися не встиг, і було видно, що почуває себе самотньо. Тому й не гребував моїм товариством, простої, старої жінки. Ми часто засиджувались з ним за обідом чи вечерею, ведучи розмови про життя. Особливо, коли вип’є чарку.

Він не любив випивати, а ніби шукав у чарці розраду від думок, які його мучили.

— Так, я це знаю… Добрий, чесний і, водночас занадто м’який і нерішучий. Повільно, дуже повільно відбувався в його душі злам. І нікому було допомогти йому, ось що найгірше!

Григорій наче розмірковував уголос, розмовляючи з господинею, і та остаточно повірила, що перед нею сидить не репортер, який прийшов щось вивідати. Зраділа з нагоди ~ поговорити про свого небіжчика квартиранта. Незабаром на столі вже парували дві чашки міцної кави, і стара жінка, скрушно похитуючи головою, розповідала про зміст своїх розмов з Лютцом, про їхнє життя під одним дахом.

— Прожив він у мене мало, а вболіваю я за ним, як за рідним сином, — закінчила свою розповідь фрау Марта, і на її обличчі чомусь, знову промайнув вираз відчуження й потайливості.

— Невже у Карла не було жодного товариша, ніхто його не відвідував?

— Кілька разів прибігав хлопчик, Його колишній учень, — неуважно відповіла фрау Марта, думаючи про своє.

— Ви не знаєте, як його звали? Мені б хотілося з ним зустрітися.

— Звали Ганс, прізвища ж не знаю. Хто в дітей питає прізвище?

— Мені спало на думку: може, то він вкидав у поштову скриньку ті загрозливі листи, про які писалося в пресі?

— Що ви, хлопчик просто обожнював пана вчителя! Аж світився весь, тільки його побачить!

— У газетах писали про якусь жінку, яка відвідала Карла вдень убивства…

— Ну й по-дурному її приплутали. Жінка цілком пристойна, мати якогось учня гера Лютца.

— Вона не назвала свого прізвища?

— Пану вчителю, може, й назвала. А мене просто спитала, чи дома він і як до нього пройти.

— Все-таки дивно: він вийшов з дому з нею. Ви не думаєте, що її могли навмисне підіслати?

— Дурниці! Вона не причетна до вбивства.

— Ви підозрюєте когось іншого? — швидко запитав Григорій.

— Може, й так. Але підозра ще не доказ. — Фрау Марта підвелась, збираючи з стола посуд.

— Я розумію, газетам західного сектора вигідніше вхопитися за любовну версію, щоб замовчати про політичну суть убивства. Дуже радий, що наші думки про роль тієї жінки в трагічній загибелі Лютца збігаються. Будемо сподіватись, що правосуддя знайде справжнього вбивцю!

— Не знаю, як правосуддя, а рука провидіння повинна покарати його за все!

Здалося Григорію, чи жінка справді зблідла? Чому вона з таким притиском вимовила слово «все»?

Попрощались Григорій і фрау Марта так само холодно, як і зустрілись. Між ними ніби постала якась тінь. Не Лютца, а когось іншого.

«Вона, безумовно, здогадується, хто вбив Лютца, — думав Григорій по дорозі в поліцейський відділок, але чомусь ховається з цим. З якої причини? З усього видно, вона ставилась до Лютца з щирою приязню. Чому ж тоді мовчить? Боїться помсти? Чи не наважується обвинувачувати, не маючи незаперечних доказів? Цікаво було б прочитати, що вона сказала слідчому…»

До начальника місцевого відділку Народної поліції Вагнера Фред Шульц прийшов як особа цілком офіційна — директор агентства. Вийнявши з портфеля купку паперів, Григорій поклав їх перед собою і, відколюючи від кожного копію, один по одному передавав начальникові відділку, коротко пояснюючи:

— Заява на розшук доньки Кароліни Лемберг, жительки Франкфурта-на-Майні. Шістнадцятирічна Ельза Лемберг зникла в березні сорок п’ятого року під час свого перебування в Берліні на короткотермінових курсах медсестер. Минулого року берлінські знайомі Кароліни Лемберг нібито бачили Ельзу в районі Карова… Франц Рейман подав клопотання про розшук своїх батьків, Якоба Реймана і Гертруди Рейман, які загубили його в потоці біженців з Берліна в семирічному віці. Де вони жили в Берліні, не пам’ятає, за його описами, це, очевидно, передмістя. Ми перевірили всі можливі варіанти, та ніде сліду Рейманів не знайшли. Залишився Каров… Сімдесятирічна Клара Пфеффер розшукує свого сина Леопольда Пфеффера, який ховається від сплати аліментів. Хтось повідомив, стару, що нині її синок проживає в Карові. Ми встановили, що це справді так. Ось його адреса і виконавчий лист на стягнення