Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

лояльними, добре перевіреними. Хай вони здійснюють високу місію служіння людству: з’єднують друзів, відновлюють зруйновані родинні вогнища тощо. Для нас це другий план, тло, на якому розгорне свою діяльність основний, третій відділ, назвемо його Координаційний. В ньому весь сенс нашої роботи: створення агентурної мережі в східній зоні, організація постійного притоку біженців з підпорядкованого росіянам сектора… Для початку добре було б організувати дві-три сентиментальних історії, обивателі це люблять, і широко їх розрекламувати. Щось на зразок зворушливої зустрічі невтішної матері із своєю, знайденою нами, дитиною. Головне, повести справу так, щоб витиснути з бюргера сльозу розчулення, і тоді успіх можна вважати забезпеченим. Ми створимо собі ім’я і разом надійну ширму…

— І здійснити це мусить ваш покірний слуга? Згляньтесь, гер Нунке! Я ж нова людина в Берліні, не обізнана з місцевими умовами, з кадрами, на які можу розраховувати.

— Пусте! Хай вас не турбує організаційний бік справи, я беру його на себе. У своє розпорядження ви одержите чудовий будинок на одній з центральних вулиць Берліна, штат основних працівників, велику дотацію.

— Отже, вам потрібен пішак, який де-юре очолить справу?

— Навпаки, людина, здатна круто замісити тісто.

— Щоб видати вам відразу готовий пиріг?

— Казна-що, Фред! Ніхто від вас цього не вимагатиме. І навіть вами не опікуватиметься. Вам нададуть усі можливості для власної широкої ініціативи. Ви звітуватимете лише поквартально, до того ж мені.

Саме за такий звіт і засів сьогодні зрання Григорій, наказавши секретареві нікого до себе не пускати. Він працював уже з годину, але справа посувалась погано, думки невідв’язно поверталися до власних турбот. Надто багато навалилося на нього відразу.

Порушився зв’язок із Домантовичем. Як не силкувався Зеллер, але влаштувати свою людину в обслугу школи не щастило, а вириватися в місто Домантовичу ставало дедалі трудніше. Під час поїздки в Мюнхен Григорій пропустив заздалегідь призначену зустріч і тепер марно тинявся вечорами по тих злачних місцях, де можна було зустріти вихованців школи і їх наставника. Очевидно, підопічних Домантовича з якихось причин позбавили тих коротких заохочувальних відпусток, що надавалися кожній групі раз у два тижні для «психічного розвантаження».

Непокоїла Григорія і Марія. Він тримав з нею зв’язок через того ж невтомного Зеллера і знав у яку скруту вона потрапила через загибель Клари. Відвідини моргу, нові свідчення після затримання Петерсона в поліцей-президіумі, все це вкрай виснажило бідолашну жінку. Як ніколи вона потребує дружньої підтримки, а йому наказано на деякий час порвати а нею особистий зв’язок. Необхідність такої перестороги цілком слушна, але йому до болю прикро стояти ніби осторонь подій…

Не йде з думки і самогубство професора Фрічче. Доведена до нестями людина наважилась на фатальний за своїми наслідками крок. Ось вона — розписка Георга Ленца на одержання трьох тисяч марок! Сплата за голову людини, світлу голову відомого вченого. Тепер уже мертву голову…

Григорій спересердя жбурляє авторучку. Його нудить від цього кабінету, від паперів, з прикладеними до них виправдувальними документами. Тут також багато розписок, але на менші суми: п’ятдесят, сто, знову п’ятдесят марок… Це теж сплата за голови, за інформацію, за провокації — чорну зраду свого народу. Ні, його робота в «Родинному вогнищі» має-таки сенс. Принаймні ці негідники не втечуть від розплати.

Зітхнувши, Григорій знову береться за писанину, але лунає стукіт у двері, входить секретар:

— Гер директор, перепрошую, але одна дама наполегливо вимагає, щоб її вислухали тільки ви.

— Скажіть їй, що я не маю часу. Хай звернеться до котрогось з старших референтів.

— Вона вже розмовляла з паном Краусом, і його відповідь її, певно, не задовольнила. Мушу попередити, гер директор, що фрау ця надто… я б сказав, напосідлива. Боюсь, від неї нам не відчепитися.

— Ну що ж, давайте її, вашу напосідливу фрау. Тільки попередьте, що за чверть години я мушу йти.

Секретар з полегшенням зітхнув і вислизнув за двері, щоб за хвилину знов прочинити їх, пропускаючи відвідувачку. Примружуючи короткозорі очі, та перетинала кімнату, ступаючи дрібно, але швидко, насувалася на Григорія, мов фатум, мов привид з далекого минулого. Відчуваючи, як у нього підламуються ноги, Григорій ледве примусив себе підвестися.

— Фрау Бертгольд! — вражено вигукнув він і ніби зі сторони почув свій голос, скоріше переляканий, ніж здивований.

Жінка напівдорозі спинилася, повіки її часто закліпали, потім примружились, нижня щелепа трохи відвисла і дрібно затремтіла.

— Генріх! — скрикнула вона і, витягнувши вперед руки, заточилася, немов і сама побачила якусь мару.

— Ну, годі ж бо, сідайте, мила фрау Ельза! — умовляв Григорій, обережно підводячи фрау Бертгольд до крісла і про всяк випадок присунувши склянку з водою. Сам сів у крісло навпроти.

— О, Генріх! — ще раз вигукнула жінка і почала тихо схлипувати, прикривши очі мережаним не дуже чистим носовичком.

Григорій, бурмочучи щось заспокійливе, тим часом приглядався до дружини свого колишнього покровителя і, мабуть, найбільше ненависної йому людини. Ельза Бертгольд змінилася. Не те щоб дуже зістарілася, а якось зблякла, ніби її присипав пил часу. Отой нечистий мережаний носовичок якнайбільше пасував до її одягу, перешитого в гонитві за модою з дорогого матеріалу, але не зовсім охайного, погано припасованого. Обличчя фрау й досі прикриває хусточка, але Григорій ще здаля помітив, як загострилися на ньому риси, залягли зморшки навколо очей, вицвілих, ніби злинялих. Щось схоже на жалість ворушиться в його серці, хоч він знає — жалю ця жінка не варта, які б випробування не приготувала їй доля. В уяві постає ферма, полонянки, Лора з виготовленим за спеціальним замовленням батогом, велеречиві просторікування Віллі Бертгольда про політику спаленої землі, заплановане винищення цілих народів, щоб очистити життєвий простір для таких, як оця фрау з її донечкою.

— Як себе