Віннету І - Карл Фрідріх Май
— Танґуа має на це право, — пробубнів він. — Хто заборонить йому це? Ми не говорили про те, хто як має стояти.
— Це правда, — погодився я. — Танґуа може стояти, як собі хоче. Він повертається до мене боком, бо думає, що так мені буде важче влучити. Але він помиляється, я обов’язково влучу. Я міг би вистрелити, не сказавши ні слова, але хочу бути чесним. Він має отримати мою кулю у праве коліно. А це може трапитися тільки тоді, коли він повернеться до мене обличчям. Але якщо він стоятиме боком, куля роздробить обидва коліна. Оце й уся різниця. Він може робити все, що захоче. Я попередив.
— Стріляй кулями, а не словами! — вигукнув Танґуа, ігноруючи моє попередження.
— Вбивча Рука стріляє, — повторив Віннету.
— Раз, два, три!
Я вистрелив. Танґуа голосно скрикнув, його гвинтівка впала, він захитався і, розкинувши руки, впав додолу.
— Уфф, уфф, уфф! — закричали довкола, з усіх боків до нього збігалися індіанці, щоби подивитися, куди саме я влучив.
Я теж підійшов і переді мною шанобливо розступилися.
— В обидва коліна, в обидва коліна! — звучало праворуч і ліворуч.
Танґуа лежав на землі і стогнав. Віннету став біля нього на коліна і оглянув рану.
— Куля пройшла точно так, як і казав мій блідолиций брат, — сказав він. — Роздроблено обидва коліна. Танґуа ніколи більше не зможе виїхати верхи, щоби покласти око на чужих коней.
Коли ж поранений вгледів мене, то викрикнув мені в очі найгірші прокляття. Я зробив жест рукою, щоби він замовк на кілька хвилин, і сказав:
— Я попереджав тебе, але ти мене не слухав, тож сам собі винен!
Але він не наважувався нарікати і стогнати, бо індіанець не має на це права, навіть якщо його біль нестерпний. Він прикусив губу, похмуро подивився поперед себе і сказав:
— Танґуа поранений і не може повернутися додому. Він мусить залишитися в апачів.
— Тобі доведеться повернутися додому, бо в нас немає місця для злодіїв наших коней і вбивць наших воїнів. Ми не мстилися вам кров’ю, а задовольнилися тваринами і речами. Більше нічого ти не можеш від нас вимагати. А для кайова у нашому пуебло немає місця.
— Але я не можу їхати верхи!
— Вбивча Рука був поранений значно гірше і теж не міг сидіти верхи, але ми його перевезли. Згадуй про нього частіше! Це тобі допоможе. Кайова збиралися сьогодні покинути нас. І ми радимо їм зробити це, бо завтра з кожним кайова, якого ми знайдемо поблизу, ми будемо поводитися так, як за твоїм бажанням мали б повестися з Убивчою Рукою. Віннету все сказав! Хуґ!
Й він узяв мене за руку та повів геть. Коли ж ми вийшли з людського натовпу, то побачили, як його батько пливе через річку разом із двома індіанцями, яких Віннету послав для супроводу. Тоді син пішов зустрічати батька на берег, а я знайшов Сема Гоукенса, Діка Стоуна і Вілла Паркера.
— Нарешті ми можемо порозмовляти спокійно, — такими словами зустрів мене Сем. — Скажіть, ради Бога, що то було за волосся, яке ви показали Віннету?
— Це було пасмо, яке я відрізав у нього.
— Коли?
— Коли вони були прив’язані до дерев, а я звільнив їх від пут.
— То це означає… Боже мій… це означає, що визволили їх ви, ґрінгорн?
— Саме так.
— Неймовірно! — вигукнув Дік Стоун.
— Прекрасно! — підхопив Вілл Паркер.
Натомість мій учитель тільки насупився.
— І ви не сказали нам жодного слова?
— У цьому не було потреби, любий Семе.
— Але як ви це зробили?
— Так, як зазвичай роблять ґрінгорни.
— Говоріть по-людськи, сер! Це було надзвичайно складне завдання!
— Так, ви навіть сумнівалися, чи самі впораєтеся з ним!
— А ви впоралися! Або в мене взагалі немає розуму, або ж голова відмовляється працювати!
— Перше, Семе, перше!
— Припиніть свої дурнуваті жарти! Ви тільки погляньте на нього! Він визволив в’язнів, носив зі собою пасмо, здобуте дивовижним чином, і не сказав нам про це жодного слова! У цього хлопця таке чесне обличчя, але насправді він нас обдурював! Тепер нікому не можна довіряти. А як усе було сьогодні? Я не все збагнув. Ви спершу втонули, а потім раптом з’явилися нізвідки.
Я ще раз скорочено розповів усе своїм друзям. А коли завершив, Сем вигукнув:
— Друже, юначе, ґрінгорне! Ви просто страшна людина, качка б мене копнула! Я ще раз мушу
