Браслет із знаком лева - Леся Холодюк

— … зустрінетеся з Маасом. І ще. Я отримала телефонні рахунки Ероута. Він досить часто розмовляв з Амстердамом, із батьком. Я написала старшому Ероуту і висловила міркування про те, що батько, досить часто спілкуючись із сином, повинен мати якісь припущення про мотиви вбивства сина і, можливо, назвав би людей, з якими він спілкувався у Танджунау. Щойно отримала письмову згоду Джо Ероута свідчити на суді. Можливо, він щось проллє на цю справу. Хочете, я зачитаю його лист?

— Ні, — байдуже відповів Майкл, він навіть не глянув на папір. — Я не вірю в це.

Харріс розумів, чого старого свербить швидше довідатися, хто пришив його синочка. Думає, так вийде на слід браслета. Цікаво, чи Ероут розповідав татусеві, що мордував Марту і хотів склом відтяти РУку?

— Ні! — голосніше проказав Майкл. — Я не вірю батькові Ероута.

— Але ми повинні спробувати, — заперечила адвокат. — Це у нас єдиний шанс. На жаль.

І ще потім довго у вухах чулося оте жіноче… жал ь…

Безликі жінки жалібницями оточили його у камері і почали виводити слізливий хоровод:

… мені жаль…

… і мені шкода…

… і мені-і-і…

Майкл вишкріб патичок і перерахував. Сто двадцять. На хвилину завагався: чи ставити ще один хрестик. Хвилина пройшла, може й більше, а він все ще думав над цією проблемою.

Не хитруй, Майкле, ти ж знаєш, що душевний біль мордує страшніше, ніж фізичний.

Засміявся від такого занадто тверезого і безапеляційного умозаключення і вишкріб біля патичка хрестик.

… мені жаль…

… і мені шкода…

… і мені-і-і…

Хенрик Маас відсахнувся, побачивши Майкла.

По той бік загратованої кімнати, в яку один за одним вводили арештантів, і де стояв страшний лемент, одиноко бовваніла тінь Харріса. Крик, голосний, перенапружений, на грані нервового зриву, вчинений жіночими і чоловічими голосами, збив його з пантелику. За останні місяці Майкл звик чути тільки власний стогін, знав, як відлунює крапля падаючої води в умивальнику і довбить дірку в голові своєю монотонністю, будь-де міг прочеканити, не зважаючи на децибели, завчене на власній шкірі т-а-а-ак-це-мо-ї-осо-бис-ті-ре-чі та почути приречене човгання з-під ніг вбив-ця-я-Я. А тут ніби хтось вилив на нього помиї, і Майкл боявся ступити крок назустріч другові, перед яким не хотілося з’являтися таким брудним. Виявляється, він ще не забув про власну педантичність…

— Майкле! — утримуючи дрож в голосі, підняв руку Маас. — Я тут.

Хенрик протиснувся крізь натовп відвідувачів до стіни і там присів навпочіпки. Це виявилося єдиним можливим способом бачити один одного, хоча перед ними по вузькому коридору, одмежованому по усій довжині густою металевою сіткою, миготів туди-сюди наглядач.

Майкл став навколішки і притиснувся обличчям до сітки. Людський натовп, яскраве світло, стіна різноголосого лементу сповільнювали його реакцію. Вперше за чотири місяці він пірнув у вир людського життя, нехай трагічного, але живого, бурхливого і надзвичай емоційного. Хотів щось сказати, але саме повз них пройшов наглядач, і Майклові стало ще гірше — перед собою бачив лише миготіння холош, од яких йшов різкий запах поту. Однак наглядач подався у протилежний напрямок, звільнивши на кілька хвилин простір.

— Майкле, друже, я розмовляв з твоїм адвокатом, — швидко заговорив Маас. — Вона вірить, що тебе підставили, але не змогла зібрати жодного доказу.

— Це зробили люди Ель Даві, — блукав поглядом по обличчю Мааса та ніби нехотячи вимовляв Майкл. — І зробили це на всі сто відсотків. Мені не виплутатися. Але не про себе хочу просити.

Голос Майкла нарешті набрав живих нот і він навіть заговорив голосніше:

— Її викрав Ель Даві. Я бачив, як Марту потягли до нього в літак. Благаю, Маасе, знайдіть її і допоможіть вирватися від нього. Вона ж вагітна! Без друзів їй буде дуже важко. Прошу, не залишіть її…

Знову повз них замиготіли холоші і Майкл замовк.

— Майкле, ми тут всі приїхали: і Фатухелу, і Ліан. Тільки їх не пропустили, але завтра ми прийдемо на суд.

Лемент у кімнаті посилювався, — закінчувався час, відведений на побачення. Маас і собі змушений був перейти на крик.

— Ми не віримо у звинувачення! Ніхто не вірить! Марту ми не…

Нічого більше Майкл не почув. Мааса відтіснили. Харріс видушив з себе вдячну посмішку — у нього страшенно розболілася голова, його нудило і він бажав одного — якомога швидше дістатися камери і там вишкребти на стіні ще один хрестик. Боляче було дивитися на людський натовп, по якому сонячне світло стікало брудними патьоками і перетворювалось у липкий і гидкий на дотик сурогат.

Його він виблював, як тільки переступив поріг камери. Полегшало, коли вишкріб хрестик, найбільший з-поміж решти. Так, наче він поставив крапку у своєму житті і зробив усе від нього залежне, щоб виконати цю місію.

— А що там говорив Маас про тих, хто не вірить, що він вбив паскуду Ероута? — питав жінок, котрі весь час закривали обличчя довгими косами. Вони разом з ним знизували плечима і бідкалися:

… на жаль…

… мені жаль…

… І мені шкода…

— Йдіть геть! — відганяв оману. Їхнє пустодзвінне квиління йому більше не потрібне, бо завтра наступить ЗАВТРА. Правда, скільки годин чекати, не мав гадки. Але ЗАВТРА буде суд, після якого усе закінчиться. І його більше не будуть гамселити палицями.

Майкл уже знав, як тільки ляже не циновку — засне без