Браслет із знаком лева - Леся Холодюк

Господь покарав за содіяне, забравши сина, — обливався потом. І тому Джо Ероут зараз ступає такий згорбатілий, бо тягне на плечах кару Господню. Привіз її, щоб перекласти на спину вбивці і думає, що від цього йому стане легше…

Чи розпростаються плечі, коли назвуть ім’я вбивці сина? Так, йому стане легше, бо тільки це напряму виведе на справу, яку не зможе завершити ніхто, крім нього.

На минулому тижні вбито ще двох торговців зброєю, — цей бізнес став вкрай небезпечним і його старина Джо не збирається передавати єдиному онукові. Вистачить Теда. Онук матиме золото батаків і не турбуватиметься нічим, хіба що по неділях приноситиме квіти на цвинтар до родинного склепу.

У Джакарті Ероуту довелося чекати вечірнього рейсу до Танджунау. Дозволив собі перехилити тільки одну порцію віскі. Не став нидіти за стійкою бару, подався в місто, в якому опинився вперше у жовтні 1945-го, і відразу був ошелешений побаченим.

Автобуси носилися вулицями, як на гонках, гальмували на помах руки будь-якого перехожого. Нехай переповнений салон, нехай гронами висять на поруччях дверей люди, кондуктори все-одно кричали: «Косонг!»[21] і знаходили місце для кількох нових пасажирів.

— Авас![22] — почув Джо поруч і вчасно відскочив, — біля нього різко загальмував баджадж — триколісна машинерія з мотоциклетним двигуном.

— Баджадж до ваших послуг! — вигукнув білозубий індонезієць.

Ероуту справді стало спокійніше і безпечніше, коли опинився на зручному сидінні, та ненадовго.

— Куди їхати?

— У старе місто.

Водій поводив себе серед суцільного хаосу так, наче місто належало тільки йому. Зайняв середину вулиці і без жодних попереджувальних сигналів звертав, куди хотів, цілком ігноруючи дорожні знаки.

— Тідак ара![23] — повторював кожного разу, як робив чергове грубе порушення.

Однак довго не довелося Ероуту мліти від такого свавілля на дорозі. На розі якоїсь вулиці баджадж зупинився і водій, отримавши платню, махнув рукою вказуючи, куди треба йти далі на своїх двох.

Джо опинився у старій частині міста. Тут не було видно модернових супермаркетів, не пнулися в небо хмародери. Вулицями не мчали японські авто і ті зварйовані переповнені автобуси. Тут починалося царство велорікш-бечаків. Темношкірі, висохлі до кісток чоловіки з дивовижною силою тягли за собою пасажирів куди завгодно. Вони знали назву кожної вулички, кожну крамничку від «Мури»[24] до найбільшого «Пасарайя»,[25] і були найкращими довідковими інформаторами. Про це теж добре пам’ятав старий Ероут.

Джо зупинився на розі двох вулиць. Нарешті можна перевести дух, — таке місто він пам’ятає, тут мало що змінилося. Поруч, на узбіччі, як і півстоліття тому, прилаштувався на циновці разом із швейною машинкою засушений чолов’яга. Іноді біля нього зупинявся перехожий, знімав легкі штани і сівши навпочіпки поруч, байдуже спостерігав за спритними руками кравця, які на одну латку накладали другу. Ероут усміхнувся, бо прочитав на швейній машинці давню, як світ, назву «Зінгер». Кравець пришив ще одному перехожому гудзик, дзеленькнув бляшанкою з сенами і тепер сидів та байдуже дивився на ноги, що миготіло повз нього.

— Бечак! — покликав Ероут. Миттю біля нього опинився ще зовсім молодий індонезієць.

— Антиквари-китайці, — видав інформацію. Хлопець, вклонившись, помчав Ероута крізь вуличні нетрі, вузькі, брудні, сморідні настільки, що Джо заховався вглибину під тент, подалі од гидотного запаху нечистот.

За торговими рядами потяглися жебрацькі квартали з відкритою каналізацією, без водопроводу та електрики.

— Кампунги,[26] — кинув через плече бечак.

Він знав оті антикварні крамнички торгових рядів, по яких можна ходити з дверей у двері. Там справді повно всякої всячини, яка могла б стати музейними експонатами. Але ще більше в них виставлялося підробок, розрахованих на масових туристів. За унікум позаминулого століття видавали бронзовий чайник, зроблений вчора і позеленілий за ніч в сморідних водах каналу, що протікав за торговими рядами.

Бечак крутнув ліворуч і вони пірнули у вуличку, по обидва боки якої тяглися типові, з гонорово піднесеними краями дахівок, двоповерхові будиночки. Тут вони йшли суцільною стіною, — в’їхали у китайське поселення.

Колорит підсилював дурманливий запах добре розігрітої кунжутної олії, на якій китайці готують страви. Ероут саме проїжджав одну з таких закусочних, двері якої ніколи не зачинялися. Винесені на цементне узбіччя столи майже всі зайняті. Сиділи великими компаніями, сім’ями. Одні — навколо поставленої на товсту круглу дерев’яну тацю величезної чавунної пательні з червоною горою паруючих крабів, перекладених потемнілою і прив’ялою від спеки зеленню. Поруч поїдали зварених у пряному бульйоні молюсків і скидали шкаралупу просто під ноги. За третім столом кожен втупився в чашу з темно-цинамоновою локшиною, котра гостро віддавала тамариндовою пастою.

Усе це Джо бачив. Нічого не змінилося, наче й справді не минуло півстоліття, що відділяло сьогоднішній день від жовтневого, сорок п’ятого. Той же сморід від кампунгів, ті ж самі китайські страви із специфічним стійким запахом, ті ж самі догідливі, підлабузницькі манери косооких китайців, — ніхто не стер з їх облич улесливого кривляння вузьких губів. А, може, вони так і народжуються?

Бо чому ж тоді ніхто, крім китайців, як тільки на індонезійських берегах з’явилися голландці, не будував біля фортець, складів та церков європейців свої квартали? І ніхто ніколи не підносив дарунок генерал-губернатору Нідерландської Індії, крім китайців, котрі першими виготовили і відчеканили золоту медаль з відвертими лестощами на реверсі, припідносячи Жака Спінкса до рангу видатної особистості як захисника китайської еміграції. І це