Браслет із знаком лева - Леся Холодюк

Першою влетіла у простору душеву кімнату у відведених їй апартаментах і повернула кран. З-під стелі урізнобіч щедро потяглися пронизуючі струмені. Вода обліплювала дівочий стан, вмить перетворила легку сукню на прозору пелену.

Дівчина танцювала під рясним дощем і запрошувала до танцю…

Хто там стоїть за дощовою завісою? Якийсь високий, спокійний і такий цікавий чоловік. Ах, це її співбесідник. Чого ж не йде до неї? Разом буде так весело!

Даві розгубився, — такого він ще не бачив, не знав і ніколи не мав. Але, як прагнув саме такого, незвіданого, вільного, відвертого і хмільного.

— І ти ніколи не танцював віденський вальс під дощем? — тягла за руку під воду і вже кружляла з ним, наспівуючи мелодію Штрауса.

— Ой! — зупинилася і хитро примружила очі, — Поглянь, по твоєму обличчю котяться перлини! Ось одна (спіймала на кошлатих грудях вустами дощову краплину), ось друга…

… десь уже бачила ці золоті ланцюжки. Скільки їх? Чому вважає, що їх повинно бути більше? Розщіпнула гудзик за гудзиком на сорочці і тихо засміялася. Ось ще один товстий ланцюг з великим, у золотому мереживі рубіном.

… за пеленою львівського дощу промайнуло якесь фото… Яке це зараз має значення? їм просто чудово удвох, обійми цього чоловіка так збуджують…

— Ти теж увінчана перлами, — прошепотів Даві, обціловуючи дівчину.

— Де, де, де?

— Поглянь, — підвів до дзеркала. — Я ж тобі казав, що краплини дощу можуть перетворюватися на справжні перла., на такому прекрасному тілі.

Не вірила очам своїм. У дзеркалі дивовижне намисто з перлів прикрасило її довгу шию.

— Ось так воно виглядає ще краще! — Даві рвонув і пожбурив геть сукню.

… ця мокра сукенка й справді не дозволяє милуватися красою перлів…

Два разки великих відбірних перлин з’єднувалися чотирма овальними з сапфіровими розсипами вставками. Марта доторкнулася до однієї, що велично розташувалася між високих дівочих грудей. Дві інші прикрашали плечі, четверта слугувала замком. А вродливий чоловік… він цілував плечі і це так доповнювало принадність перлів, вдихало тепло збудженого дихання у їх неквапливі величні рухи.

— Ось так теж буде краще! — Марта потягла урізнобіч поли чоловічої сорочки.

Як приємно засміявся він тихим сміхом, схожим на голубине воркування.

Крізь пелену дощу до неї наближалася оголена струнка і дужа чоловіча постать. Дивно, вона ніяк не може розгледіти його обличчя, хоча пробує розвести руками дощові пасма. А воно вже заховалося на її грудях. Засміялася так само тихо.

— … я ще ніколи не кохалася під дощем…

Раптове пробудження схоже на миттєвий, фатальний рух гільйотинних ножиць. Ейфорія від фантастично блакитного неба, під яким так легко і безтурботно дихалося, всепоглинаюче, безмежне збудження зникли в мить ока, як тільки клацнуло вбивче лезо і заскреготало, відсікаючи мозок з шийних хребців.

… на, маєш свою реальність…

Очі самі по собі розплющилися і відразу побачила того, за кого понесла кару гільйотиною. Поруч з нею спав її ВОРОГ!

Від жаху відкотилася на самісінький краєчок ліжка, обмоталася простирадлом. Воліла б перетворитися на кокон і перечекати. І тому нехай клацають вбивчі ножиці, а вона не рухнеться і не розплющить більше очей, поки не забереться від неї Даві.

Закусила вуста до стогону, боялася навіть дихати.

Даві теж прокинувся. Марта відчула це по дотику його вуст на шиї. Цо-цок-цок заметушилося якесь дивне холодне намисто. Знову застогнала…

Марта видалася Даві неспокійною уві сні, і він не став її будити. Лежав і милувався білявим волоссям, яке стікало крізь пальці духмяними хвилями вчорашнього дощу під звуки віденського вальсу. А спомини такі солодкі, не схожі і не зрівнянні ні з чим. Це не був один тільки секс, усіма девіаціями якого пересичений. Чувся надзвичайно багатим, бо зникли дірки у душі, крізь які видуло справжнє кохання. О, яке то безцінне багатство — кохатися з коханою жінкою! Нехай спить… Він збереже до вечора трепетний щем бажання…

Як тільки за Даві зачинилися двері, Марта дикою кішкою зіскочила з ліжка. Здерла з себе намисто і пожбурила геть холодний клубок.

— Манусо! Манусо! — кликала, хапаючи ротом повітря. — Я не витерплю більше, не можу… Дай мені ще тамтого порошку, благаю!

Мануса вже йшла з глибини кімнати з намистом перлів у руках. Поклала його біля дзеркала і прошепотіла:

— Забудь про це.

— Як? Як! — відсахнулася Марта. — Ти думаєш, я спокійно зможу існувати після того, що сталося?

— Зможеш!

— Ні, ти не смієш так говорити, Манусо, — Марта не знала, як підступити до незворушної жінки.

— А, може, ти це спеціально зробила, щоб врешті-решт догодити своєму господареві?

Дзвінкий ляпас зупинив крик відчаю. Марта схопилася за палаючу щоку і німо вп’ялася повними сліз очима в стару жінку.

— Ти врятувала… — видихнула Мануса і перейшла на шепіт, просоліла в ніс, — кокаїну більше не принесу, хоч ріж.

Марта об поли вдарила. Відійшла до вікна і за звичкою стала перебирати металеву різьбу браслета. Це хоч якось приводило до тями, хоча дрож не проходила, і змушувало шукати бодай манісіньку, але тверезу думку…

Погляд блукав по кімнаті. Біля перлів, що так і лежатимуть на столику біля дзеркала до сконання віку, бо не начепить їх ніколи, побачила ручку від маленького люстерка.

Там… там…

Навшпиньки підлетіла до столика, обережно прочинила шуфляду і на дзеркальці побачила трохи білого порошку. Миттю пересипала його в пудреницю і клацнула замочком. Нехай буде він у неї, про всяк випадок. Але настрій поліпшився: тепер два тижні вона протримається…