Браслет із знаком лева - Леся Холодюк

Гаряча Манусина долонь затулила їй рота.

— Мовчи і думай. Чим швидше зробиш це, тим краще буде і для тебе, і для твоєї дитини.

Марта перестала пручатися. Дивилася на жінку широко розплющеними очима.

— … я не зможу!

— Зможеш! — відлупала шматок захололої магми Мануса. — А через два тижні сповістимо, що наш володар тебе ощасливив. А інакше — викинеш. Не дарма у тебе все болить усередині, недобрий то знак.

— … не зможу, не зможу, — безтямно повторювала Марта.

— Принесу тобі дещо, — зовсім тихо сопіла Мануса. — Понюхаєш тільки…

Дівчина лишень стебелиною гойдалася зі сторони в сторону.

— Лежи, не вставай. А як прийде Даві, скажи, що хочеш з ним повечеряти. Не прийде — підеш сама!

Жінку мало за що люблять, але на війні віддають перевагу верблюдицям, — кажуть тут. Мануса виросла з такою сентенцією. І якщо вже її виміняли на іншу, за яку дали більше верблюдів, то залишилася ще й друга половина з того, що говорять. Мануса збагнула, що врешті-решт прийшла черга перейти і цю половину.

І це буде її війна…

Ніколи ще хода старшої жінки не була такою легкою, ніколи ще не дивилися очі так прямо, ніколи не йшла так впевнено. Вислизнула з будинку і попрямувала у протилежний від центральної частини міста квартал. Прихопила з собою гаманець і міцно стискала усі свої заощадження під щедрими складками покривала. Тут жінки відкривають обличчя на свято Муссен і лише тоді можуть вийти з гарему. Тільки для Мануси це байка, бо в гаремі вона ніколи не була, як, зрештою, і на війні. Зате вона, як верблюдиця, тягла усе своє паскудне життя, яке так і не визирнуло з-під піску пустелі, не напоїло її душу і серце щастям. Але вона знає таке місце, де можна купити ого-го яку сильну зброю. Це білий порошок, який піднімає настрій, бадьорить, од нього забуваються усі біди. На деякий час, звичайно…

Даві не прийшов. Задля годиться, почекали день-два, а потім Марта почала збиратися. Після того, як через соломинку потягла білий порошок, відчувала у собі прилив надлюдської енергії, такого хорошого настрою, що хотілося обійняти і розцілувати усіх і вся. Фурією літала по кімнаті, жартувала з Манусою, сміялася від кожного її слова.

Мануса неспокійно спостерігала за дівчиною.

— Ти думаєш, Даві дурненький ашик?

— Мені байдуже!

… Даві щось колупав виделкою в тарілці. А, може, це і не Даві. Глянула в дзеркало і наштрикнулася на голки власних звужених зіниць. Але такого не може бути, бо навколо стільки сонця! З неба просто ллється до кімнати блакитна прохолода, під нею так легко дихається…

— Я теж хочу їсти, — підступила ближче. — Що це ти їсиш таке?

Зупинилася біля столу і висмикнула просто з тарілки листок якоїсь зелені.

— Слухай, давай щось вип’ємо, а то мені ота зелень поперек горла стоїть.

— Що тобі налити? — підвівся з-за столу Даві. Запопадливий служка метнувся до бару. Але Даві помахом руки випровадив його геть. — Що ти любиш?

Колючі зіниці підвелися на чорнявого красеня, котрий так нагадує одного знайомого, добрячого негідника. Треба буде сказати, на кого цей гречний молодик схожий. Матко Боска, цо за бон тон! — проспівала невідомо десь-колись почуте.

— Трохи шампанського.

Марта підійшла до вікна і поставила келих на підвіконня.

— Посади мене сюди.

Тут, за величезними незаскленими вікнами шаруділи лапаті пальми. Про що вони гомонять?

Даві легко підняв дівчину і посадовив на підвіконня біля келиха.

— Дозволь і мені спочатку щось налити, — почула вишкіл справжньої інтелігентної людини.

… цо за бон тон, цо за бон тон…

— А що ти п’єш?

— Коньяк.

— Дай, я покуштую, — підвела руку Даві з келишком до рота. — Міцний! Давай тут посидимо і поговоримо, куди нас доля закинула. — А ти знаєш, що таке Катар?

— Якщо тебе це цікавить… — Даві не зводив очей з Марти, відверто милувався нею, вдихав аромат такого близького її тіла.

… очі втупились у пальми. Про те, що вони вміють говорити, вона знає, тільки забула, звідки. А от де той, кого б так хотілося заколоти голками зіниць? Куди він зник? Ах, щось цікаве розповідає її співбесідник…

— … у перекладі з арабської Катар — дощова краплина. Та як сказано в місцевій романтичній легенді, із незліченних краплин дощу, котрі впали в море, декілька обов’язково перетворюються у чудові перлини…

— О, як це цікаво! А знаєш, у нас у Львові так часто йдуть дощі…

— А у нас жартують: можна прожити життя, зістарітись, а під дощем жодного разу і не змокнути.

— І ти ніколи не мокнув під зливою?

— Ні.

— Зараз організуємо! — зіскочила з підвіконня Марта.

Вона допила келих і пожбурила ним туди, де торохкотять ні про що оті дурні пальми. Десь там зник її ворог…

— Пішли!

— Куди?

— До мене!

… так хочеться подобатися цьому милому чоловікові, такому уважному, гречному, спокійному…

— І поскидаємо взуття… будемо бігати швидко-швидко, як у нас, коли немає де заховатися від дощу. О! Ми будемо бігати по калюжах!

Даві на хвилину затримався біля бюро. Марта не бачила, що він узяв звідти і заховав до кишені.

Скинула легкі босоніжки, блимнула перед Даві босими п’ятками і понеслась галасуючи: «Іди, іди, дощику…»