Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх
— За смерть мстяться смертю, — жорстоко промовив старий чаклун і, витягнувши ножа, встромив у серце одному з трьох зв'язаних чорноногих. Убитий повалився на траву.
— Він належить братам Крукам, — вирікав далі нещадно Гавандшіта, — він, його скальп і його зброя. Його скальп і зброя повинні супроводити старого Крука у вічні мисливські угіддя. Ви дасте їх загиблому воїнові з собою.
Четансапа мовчки подав обом Крукам зброю, що належала вбитому чорноногому. Брати взяли її і понесли мертвого батька та вбитого Гавандшітою сітсікау до свого намету. Глухо зазвучав похоронний спів над загиблим Круком, за якого хоч і помстились, але не могли вже повернути до життя.
— Мустанги й мули Роуча та Шонки належать Ведмежому братству, і рада розподілить їх між наметами, — таким було рішення Гавандшіти, старійшини, відносно здобичі. — Живі чорноногі належать тобі, Четансапо, з усім їхнім майном, і ти можеш з ними робити, що хочеш.
— Я покажу полонених Токай-іхто, — коротко відповів Чорний Сокіл. При цьому він глянув на намет вождя, що, як і раніше, був збудований з соснових жердин Чорних гір. Намет стояв відкритий і порожній, бо вождь ще не прийшов з походу проти ворога, що наступав з півночі. — Як тільки Токай-іхто повернеться, — додав Чорний Сокіл.
Потім він розподілив жінок та дітей чорноногих між наметами, де потрібні були робочі руки, а небоєздатного Гірського Грома і ще двох зв'язаних бранців звелів привести у своє тіпі.
Переможці дакоти зібралися навколо ватажка. Він запросив їх, як і годилось, на вечерю.
Шунктокеча — Шеф де Лю, — що не мав ще власного намету, пішов з Чорним Соколом у його житло. Чоловіки жиром зняли з себе бруд. Четансапа звелів дбайливій Монгшонгші замінити новими скривавлені пов'язки, що сповзли з його рани. Грозова Хмара була в тіпі і допомагала по господарству. Вона розстелила рогожі і розставила на них миски. Монгшонгша розділила шматок бізонячого ребра. Її плечі розправились, і, радіючи поверненню чоловіка, вона ніби помолодшала і покращала.
Гапеда й Часке теж давно вже повернулися з вигону, де після вдалої операції Четансапи знову паслося багато копей та мулів. З своїх місць дивились вони, не зводячи очей, на полонених чорноногих. Обоє зв'язані ласо чоловіки і Гірський Грім знаходилися в наметі. Але та дівчина і вдова, що несли мертвого хлопчика, все ще тихо стояли перед входом. Монгшонгша вийшла, щоб допомогти їм. Вона дала жінкам міцні вилоподібні палиці, на які вони почепили ковдру, в котру був загорнутий небіжчик. Так він висів на ношах, не торкаючись землі. Жінку здивувало те, що й ворожі чужинці шанують їхні звичаї і вдачу, і вона вже привітніше іапросила їх увійти до намету. На знак Монгшонгші полонянки сіли осторонь від зв'язаних воїнів і свого вождя, що стояв з непорушно-застиглим поглядом.
Прибули гості Четансапи. Вони зустрілися надворі й увійшли до намету всі гуртом, щоб сісти біля гостинних мисок.
І Огітіка, сусідський собака, забіг до намету. Однак, на загальне здивування, він відмовився од кістки, якою його хотів почастувати Шеф де Лю і обережними кроками підійшов до Гірського Грома. Вождь не сідав у наметі ворога, випроставшись, стояв він біля стіни. Собака обнюхав його і, ніби очікуючи чогось, загавкав. Чоловіки стежили за поведінкою тварини.
— Ніби він його вже знає, — здивовано промовив Бобер.
Огітіка нашорошив вуха і відійшов од полоненого. Тоді зненацька прожогом кинувся з намету і, витягнувши шию, понісся з табору — тільки спина його гойдалась та миготіли ноги. Майже у той самий час чоловіки зачули здалеку клич; це дозорці вітали воїнів, що поверталися додому.
Чоловіки не мали анінайменшого сумніву, що це сам Токай-іхто з своїм загоном. Він наближався до табору із заходу, хоча повинен був шукати ворогів на півночі. І, мабуть, небезпідставно: так і пташка, повертаючись додому, не летить у своє заховане гніздо прямим шляхом.
Четансапа та його друзі зустріли вождя і бойових товаришів на березі. Здавалося, не бракувало жодного воїна, и також не було видно ні крові, ні ран.
Повільно пройшов Токай-іхто з друзями повз ряди наметів. Чоловіки на ходу обмінялися першими короткими повідомленнями.
— Може, Четансапа зайде до мого тіпі й доповість про все? — спитав вождь.
— Як тільки ти попоїси.
Чоловіки ненадовго попрощалися. Шеф де Лю і Бобер лишилися з Чорним Соколом в його житлі. Але незабаром зібралося більше коло друзів, бо із загону Токай-іхто раптом завітали воїни, що належали до союзу Червоного Оленя, і почали набивати люльки в наметі свого ватажка Четансапи.
— А що ви робили, поки ми відбивали коней у Роуча і Шонки? — почав Четансапа розпитувати одного літнього чоловіка. — Чи не порозбігалися довгі ножі од ваших страшних вигуків? По вас щось не видно, щоб ви билися!
— Бо цього й не було. Для нас це таємниця, якої ми не можемо розгадати. Довгі ножі виступили з Північного форту, а тоді несподівано поскакали геть.
Бобер уважно прислухався.
— Куди ж вони поїхали?
— На північний схід, наче хотіли повернутися до річки Жовтого Каменя. Ми сховалися між горбами, щоб напасти на них, перш ніж вони отямляться, але вони поїхали, і ми їх не наздоганяли. Наші розвідники ідуть по їхньому сліду.
— Яка блискавка вразила мозок цих койотів? Літній воїн, на ім'я Чотаика, усміхнувся.
— Блискавка мала довгі ноги і бігла, мов антилопа. Ми хотіли її зловити, але
