💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Олена
Учора у 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Анна
5 липня 2024 12:37
Джеймс Олiвер просто класний автор книг. І до речі, класний сайт. Молодці
Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Пригодницькі книги » Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

Читаємо онлайн Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
рівні ноги і виструнчився:

— До ваших послуг, гер Коппе!

— Поки за командира тут фрау Кеніг. А вона запрошує нас до вечері.

— О, такій команді не можна не скоритися! — Віллі Зонненбург ласо повів носом, вдихаючи випари їстівного, спробував галантно вклонитися, але його квадратовий тулуб лише незграбно шарпнувся вперед, навздогін за кивком голови, надто поспішним для його неповороткої статури. Віддавши таку данину ввічливості, він першим опинився біля столика і нетерпляче взявся за спинку стільця.

За вечерею Коппе і Зонненбург намагалися розважити гостинну власницю аптеки, розповідаючи про цікаві випадки з власної практики. Власне, говорив здебільшого Коппе, його підлеглий лише зрідка вставляв свої репліки, що мали уточнити ту чи ту ситуацію. Іншим разом Марія слухала б обох упівуха. Як усі люди, звиклі чинити добро, вона відчувала непоборну відразу до всього лихого, до розмов, явно розрахованих на те, щоб полоскотати нерви тим, хто слухає, пікантними подробицями з чужого життя. В останньому випадку її холодний відчужений вигляд виливав на оповідача, наче цебро крижаної води. Сьогодні вона зрадила цій звичці. їй байдуже було, про що говорили, вона сама втручалась у розмову, аби не мовчати, аби не лишитися наодинці з своїми думками, прискорити плин часу.

Приблизно о десятій Зонненбург піднявся нагору, Коппе примостився на спостережний пост біля вікна провізорської. Накрившись пледом, калачиком згорнулась у старовинному великому кріслі Марія.

Залягла темрява. Запала тиша.

Цілий день Марія з острахом чекала того часу, коли вона залишиться сама з собою наодинці. І ось він настав, щоб безжально мучити її страхом, каяттям, почуттям самотності, сумнівами. Тисячами голосів звучить для неї ця тиша. Заплющивши повіки, молода жінка силкується опанувати бігом своїх думок, зосередитись на найголовнішому. Ключ! Ні, про нього годі думати. Зробленої помилки не виправити, можна послабити лише її наслідки. В який спосіб? Де і в чому може таїтися небезпека? Перебираючи в пам’яті події минулого дня, вона прискіпливо перевіряв кожен свій крок. Здається, в її поведінці нема нічого, що могло б здатися поліції підозрілим. Прихід слюсаря, щоб поставив нові замки? Цілком природне з її боку бажання убезпечити свою кімнату від нового вторгнення. Особою слюсаря ніхто не зацікавився, бо гер Себастьян повівся з ним, як з давнім знайомим, і поспішив його вирядити, попросивши зайти за два-три дні: «Я тоді скажу, ми ж з вами сусіди». Телефонна розмова з Зеллером? Через присутність поліції Марія не змогла йому пояснити, чому відіслала слюсаря, просто сказала, що ліків, про які він питає, в аптеці, на жаль, нема. Не зовсім вдало з її боку придумано, Гельмут, звичайно, не зрозумів, чому вона так розмовляла. Тобто зрозумів, що говорити вона не може, але жодної інформації так і не дістав. Коли вже так сталося, треба було попросити Себастьяна розшукати Зеллера ввечері, пояснити йому ситуацію, поспитати поради. Невідомо, як мине ця ніч, невідомо, що чекає на неї завтра. Одного разу вона вже схибила з ключами, де гарантія, що не схибить удруге. Фред сказав, щоб вона сама себе покартала, тільки не перебирала міри. Вона й справді втрачає рівновагу, ті кляті ключі стоять у неї перед очима, дзенькаючи на ланцюжку.

Марія змінює позу, занімілу руку пощипує, їй здається, що в ній теж дзеленчать тоненькі голки. Рука або нога сміється, казала в таких випадках бабуся. Маленька Марійка іноді навмисне сідала на ногу, щоб відчути той щемний лоскіт-сміх, а мама завжди сердилась. Як давно це було, як давно…

Сон раптово навалюється на Марію, поглинаючи мамине й бабусине обличчя, поглинаючи всю її істоту, наче глибока чорна вода, крізь яку ніщо не може пробитися назовні. Ось тільки дзенькіт, що безперервно десь звучить, стає все лункішим. Треба повернутися, випростатись, сховати голову під подушку…

Марія рвучко повертається, голова її скочується з спинки крісла, в’язи проймає короткий гострий біль, повіки враз розплющуються.

Вже задніло. Спиною до неї стоїть Коппе і з кимсь розмовляє по телефону. Ага, ось звідки цей дзенькіт. Виходить, вона заснула, її збудив звичайний телефонний дзвінок. Хто може їй телефонувати так рано: Фред, Зеллер? Охоплена тривогою, Марія підводиться, і саме в цю мить Коппе кладе трубку на важіль і повертається обличчям до Марії.

— Пробачте, фрау Кеніг, що мимохіть порушив ваш сон, — ніяково вибачається він. — Щойно дзвонили з Фрізенштрассе, просили вас і гера Ленау о десятій прибути до моргу.

— До моргу? — перепитує Марія, ще не усвідомивши значення цього слова. Лише вимовивши його, вона починає бліднути.

— Так. На жаль, так. У руїнах біля Штральзундерштрассе знайдено труп молодої дівчини. Особисті прикмети забитої збігаються з прикметами Клари Нейман.


РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Живий покійник

Проміння осіннього сонця пробивалося крізь сплетіння оголених гілок і запалювало на глинистому ґрунті золотаві плями. Час від часу дві або й кілька таких плям зливалися в одну велику, і тоді світлий відлиск масних зрізів, залишених лопатами, мінячись брунатним перламутром, засліплював очі. Та напливала хмара, серпанок сірої тіні спадав на землю, і відразу все навколо ставало журним і похмурим, як звичайно і буває на кладовищі.

Поривчастий вітер шастав у кронах дерев, вишукуючи на гіллі бодай один листок; скупу поживу йому кидали лише старі дуби, що стоятимуть, загорнувшись у вогнисту мантію, аж до весни. Внизу, біля самої землі, пориви вітру майже не відчувались, і клуби диму з кадильниці повільно пливли до невеликого гурту людей, огортаючи їх солодкувато-пряним запахом ладану. Літній пастор скоромовкою правив заупокійну службу, з завченою байдужістю вимовляючи слова, що давно стали для нього не виявом скорботи, не урочистим реквіємом, а буденною справою, ремеслом, таким же, як ремесло копачів, що з нудьгуючим виглядом стояли трохи віддаля, чекаючи, коли їм доведеться взятися за лопати.

Відгуки про книгу Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: