Олекса Довбуш. Оповідання - Гнат Мартинович Хоткевич

Отцеві Кралевичу прийшла думка — а чи добре ж зробив, що звелів Олексі прийти, не порадившися поперед з їмостею? Як-не-як, а це ж вона мусить і приймати, і гостити… Та й помимо фізичного приняття — вона теж несе на собі частину ваги морального приняття — то захоче вона ту вагу брати? Взагалі, мабуть, зле зробив, що прийшов до якогось остаточного рішення, а дружину зоставив на боці.

Відносини між подружжям останніми часами були якісь… невиразні. Зовнішньо все ніби зосталося по-прежньому. Те ж піклування про обід, сніданок, чисту білизну, спокій, та ж запопадливість коло господарства — і разом із тим щось не те. Наче більше мовчазною стала матушка, більше задумчивою. Робить, робить щось — і нараз зупиниться, наче аж замре, дивлячись кудись у просторінь. Менше почала балакати, а коли говорить, то якось уривчасто, відповідає, наче з обов'язку.

Маленька деталь. Завжди перед сном матушка говорила «добраніч». Говорить і тепер, але коли раніше до того слова малого додавалося тепло, ласка, то тепер зосталося саме лиш слово. Мовби у пишної комети відтяли блискучого хвоста, і зосталася сама зірка певної величини.

Дивно, що отець Кралевич, такий мислитель, не помічав серйозності процесу, а здавалося йому, заглибленому у власні думки, що то переходове, от зараз минеться.

І зараз оце мав іти до їмості не з яких там особливих міркувань, а більше з навички радитися в усяких господарських питаннях.

Крізь стіну запитав:

— Матушко, ви не спите?

— Ні…

— Можна до вас?

— Прошу.

Отець Кралевич пішов. Оповів візиту Петюка, питався, чи добре зробив, згодившись на прихід.

— Очевидно, добре. Не прийняти тепер — се просто би означало: я тебе не хочу знати, бо переходжу до лагеря твоїх ворогів.

— Вже й «переходжу»…

— Аякже. З дому вигнали (за малим не сказала «вигнав»), прийняти не захотіли — хто ж, як не вороги?

Отець Кралевич походив, походив по хаті.

— То, значить, ти радиш прийняти?

— Я нічого не раджу, — підкреслено відповіла матушка, — бо ти все одно зробиш, як сам захочеш. Я висловлюю тільки свою думку.

Отець Кралевич запитливо поглянув на жінку. Хто це говорить? Це ж говорить чужа, та ще й озлоблена людина! Це не фраза друга-порадника. Але задумуватися над тим було ніколи, й отець Кралевич пірнув знову у свої великі думи.

Да-а… Велику загадку загадав сапогівському єгомостеві Олекса Довбуш. Тільки й думає отець Кралевич що про будучий візит.

Думає про нього й матушка. Ясно, як день, що візит цей не укриється від бдящого й стривоженого тепер ока властей. Власті Кралевича не люблять, як ворохобну людину. Чи не буде це притокою для обвинувачення в спілці з опришками?

Правда, можна буде говорити, що опришки приходили з ціллю грабунку і тільки власне добрим прийняттям вдалося відвернути від себе грозу. Он якийсь ґазда у Чорних Ославах тим, кажуть, і врятувався, що заставив столи їжею й питвом для Довбуша й його хлопців. Так і тут…

Але ж усе село знає, що Довбуш ходив сюди майже до самих днів свого виступу. Як захочуть знищити, то варт їм це сказати на суді — і кінець. А сказати можуть, бо відносини між плебанією й селом сухі й офіційні. (Своїх щирих і гарних відносин їмость чомусь не брала в рахунок).

Виходило, що доля священичої родини зависла на сумлінні сапогівських людей: захочуть — донесуть, захочуть — помилують.

Дивним був день, ота неділя, в яку треба було сподіватися приходу отамана Олекси Довбуша. Правив отець Кралевич службу божу, а здавалося йому, що всі прихожани дивляться на нього й іронічно поемішковуються. Целькочеш, мовляв, священні слова, накликаєш до християнської любові, а сам столи розбійникам заставляєш. Он із самого ранку дим іде з труби попівського мешкання — «не на три, відев, особи обід варут».

Помилявся в службі батюшка, чим викликав щире недоуміння дяка. Харамаркав як-будь, аби скоріше тільки скінчити, аби скоріше визволитися з-під цих уїдливих поглядів.

По службі треба було їхати з требою — похорон — до одного з найдальших кутків парафії. Отець Кралевич квапив скоріше ладнати коня, мов боявся втратити й одну хвилину. Приїхавши на місце, спішив до неможливого. Дяк, він же й урядовий [експерт], оглянувши трупа, підійшов і пошепки сказав, що ховати, мабуть, не можна, бо неначе є слід кулі під волоссям.

— Я ніц їм (тобто кревним) не казав, але… не знаю, єк…

Кревні ті, похмурі якісь люди, із зловіщими очима мрачно поглядають. Отець Кралевич чув краєм вуха, що це дуже неспокійна сім'я, брати часто сваряться між собою, не можуть поділитися. Хто знає, може, й ця смерть — результат незадоволення поділом? Але вплутайся в цю історію, відмовся ховати — наберешся такого клопоту, що й життю будеш не рад. А головне — ніколи. Так ніколи, так ніколи… І отець Кралевич шепоче дякові. Такий теоретичний чоловік і здобувся на таку цілком практичну раду:

— Дай спокій! Ти ж знаєш сих Кощуків, які вони. Ні тобі, ні мені життя не буде.

— То правда, то правда, — закивав головою дяк. Він сам хотів предложити такий вихід попові, але не посмів.

Так проти імені Павла Кощука в метричній книзі смерті було проставлене звичайнісіньке мирне [ «від смерті»], хоч все село знало, що тут мало місце вбивство.

А все через те, що отцеві Кралевичу було ніколи. В інший час він, може, вопреки практичності, не пішов би на компроміс із своєю совістю й відмовився би ховати.

Їхав назад додому Кралевич і все поганяв коня,