Том 10 - Леся Українка
Автограф листа Jleci Українки до М. Цавлика від 1 вересня (20 серпня) 1894 р.
себе,..,власне, вймагает.е„ Ви моєї роботи. Роботу свою к Вам обіцяю, але ручити можу тільки за себе, за других же не можу, бо страшно мимоволі зламати слово. Адже, напр[иклад], оці переклади Берна, що Ви друкуєте тепер, були взяті моїми товаришами мені б то для помочі (перші картки французького тексту), а поміч скінчилась тим, що загубили мені й самий оригінал, переклад же я зробила сама від початку до кінця. Мораль з сього: «Не надейтеся ни на князя, пи на сыны человеческие...» Так, отже, щодо роботи моїх товаришів для Вас я можу тільки сказати: постараюсь, але не ручу. Моя ж робота від мене залежить, і вона, певне, буде, коли її треба. Не сумуйте, що не можете мені служити,— мені треба дружби, а не служби, для мене досить, коли мої друзі згадують мене добрими словами та вірять мені. Врешті, Вам і Arbeitgeber’y, як другам мого дядька, я ще готова сама на всякі послуги. Для Arbeitgeber’a я павіть зробила одну дуже для мене велику жертву (колись, може, розкажу Вам про се), і хоч вона мені тяжко при йшлась, але я б не взяла її назад, якби й можна, від пього ж мені ніколи не спаде на думку вимагати собі якої б пе було заплати, і Ви знаєте, чому се так. Я рада Вашим звісткам про A[rbeit]g[eber]’a, а надто про фонд. Сподіваюсь, що і з «Хліборобом» діло вигорить. Я маю дати «Народові» 200 p., коли хочете, тепер пришлю їх, а ні, то передам при зобаченні. Ідея святкувати юбілей в Колойиї мені подобається, тільки чи не зададуть Вам за се? Глядіть лиш! Не кличте тільки дядька на юбілей, бо якби він і приїхав, то не гаразд би зробив. Вій, запевне, пише Вам про своє здоров’я, воно далеко не таке, як би слід, надто мені сумно, що йому почала боліти права рука. Але, може, се через те, що там все дощі йдуть, то, може, ся вільгость шкодить, а як погода поправиться, то й здоров’я краще стане. Страх як мені хочеться, щоб вони вже верталися з Пария^а, хоч їм там і добре. Се егоїстичне бажання, але що ж —' така вже я! Коли б мені не своя /родина на Україні та не деякі симпатії і обов’язки, я б тута зосталась на безрік. Але мені в кінці октября або в початку ноября треба звідси рушати, бо далі зоставатись трудно через паспорт — півроку мине 14 ноября, як я за границеіо. Певна річ, я спішитись з виїздом не буду, а тепер то мені й думати про нього не хочеться. Далебі, не знаю, як я знайду силу, щоб виїхати. Ну, якось-то буде!
А тепер от па тім тижні я вертаю з села в Софію і там буду собі писати і гребтись в дядьковій бібліотеці, що віддана мені на мешкання,— кращого помешкання для мене не могли видумать! Здумайте собі — чотири стіни книжок, та ще яких! Врешті, Ви знаете сю бібліотеку. Про Берна для дітей ми з дядьком вже говорили — гаразд, я його перекладатиму. Говорили ми з ним чимало і про всякі інші ветхо- і новозавітні релігійні речі; єсть, бачте, у мене великий план... «Впрочем, ничего, ничего, молча-ние...» Мені ще для сього треба читати й читати, вчитись та вчитись, а там — побачимо. Коли б тільки я зробила все те, що хотіла! Аже ж і я лінтяйка й недбайло, як сливе всі ми, українці. Але чекайте, може, й з нас будуть люди. Тепер тут, у Владаї, я більш того що байдикую або Ренана читаю, тут писати не випадає, бо все треба то над водою сидіти, то в воду йти, то по горах блукати, а там, дивись, то втомишся, то світла, паперу чи ще чого бракує, та отак час і марнується. Але я завжди так проводжу літо і се, може, мене найбільш на світі держить, принаймні дає великий запас на зиму, що завжди для мене тяжка. Врешті, невважаючи на добре життя тут, я чогось гірше маюсь сього літа, ніж торік і позаторік. Я якось хронічно втомлена, немов після тяжкої роботи, і через те не можу ні ходити, ні робити нічого як слід.
Се мені було в Києві дещо таке, що трошки мене підломило фізично й морально і, видно, далось мені дорожче, ніж я думала. Але се нічого, мине. Я все-таки оптимістка тепер, хоч нехай там що. Все ж і з моєю втомою і з моїми хворобами перелізла я через три границі скоріш, ніж ті люди, що їм, здається, нічого не бракує, то ще, значить, можна жити. Мені здається, що я «не своєю силою» стільки всяких світів з’їздила. Ви ж знаєте, що я сливе увесь вік вештаюсь з місця на місце і так навіть вже привикла, що як літо, то вже треба кудись їхати. Тепер як буду вертатись, то поїду по Дунаю вгору, а там чи через Пешт, чи як інше подамся на Буковину (хочу побачити Карпати і людей буковинських), а там через Чернівці до Вас, потім до Львова, а там уже й на Україну (своєю чи не своєю силою, не знаю). Якби мені нікого й нічого не було в Австрії, то я б черкнула додому аж через Цареград та ще б і турків побачила, але се не випадає ще й через те, що сумно самій иосеред Туреччини вештатись, все-таки то варварська сторона, що не кажи. От чого б я дуже хотіла, то се, якби можна, забрати Раду з собою в гості до нас, та страшно її брати, коли б ще чого прикрого не сталось. Воно, бідненьке, скучає тут серед сеї болгарщини (жінки тут, а надто дівчата, таки справді прескучний народ). Бути в Болгарії жінкою.— се не дуже-то цікава доля, я б принаймні ке хотіла. Коли я кажу, що зосталась би тут на безрік, то Ви ж знаете, які тому причини, а так, незалежно від сього, я нізащо не хотіла б тут жити. В Росії хоч біда й лихо, та хоч людей добрих багато і товариство тебе за людину, а не за мавпу вважає, а тут, хто не має доброї сім’ї, як-от Ліда, то чисто хоч об стіну головою бийся. Та,
