Том 10 - Леся Українка

врешті, в Галичині теж трошки до сього подібне життя (я говорю про життя жінок, наскільки про нього чула). Жінкою тут погано бути, а дівчиною ще гірше, якби тут почати так жити, як живуть всі мої знайомі дівчата, то можна б стати притчею во язицех. Я вже й так два скандали зробила: пішла сама з Радою в театр (дві дівчини самі!), а потім ще й на вибори ходила дйвй-тись, аж у самий виборчий двір залізла — сим я вже й Ліду і її чоловіка перелякала! Я вже не споминаю про те, що я й тут не покинула звичайки «просторікувати», а се, певне, тутешнім панам і паничам зовсім скандальним здається. Так от я хотіла б показати Раді наші товариські звичаї та й взагалі нас всіх, та що ж: рада душа в рай, та гріхи не пускають. Рада просила написати Вам, що вона Вас не забула і що пам’ятає, як Ви ходили з нею по Женеві і було казали на її просьбу купити їй. petit pain {: «Добре, Радочко, куплю, коли захочеш», а вона відповіла: «Я уже похотіла, купуйте». Ой боже мій! Ну, як не сором мені писати такі листи? Простіть, кінчаю. Руконись посилаю, вона вже цілий тиждень лежить готова, та ні з ким було відправити — тут сторона дика. Через тиждень буду в Софії і тоді відправка листів буде від мене залежати. Бувайте здорові, друже мій! Сподіваюсь, що Ви подужали.

- Л. У.

P. S. Як не сором було Франкові писати свій «поклик»?!

136. ДО ОКСАНИ, ІСИДОРИ ТА МИКОЛИ КОСАЧІВ

З вересня 1894 р. Владая 22 августа 1894 г. Владая

Милі мої люди, Оксаночка, Микось і Дроздик!

Спасибі вам за листи, я ними дуже зрадувалась. Я дуже рада, що Микось вивчився плавати, а то ж було зовсім бог зна що, як голова переважувала! Тільки се мені чудно, що вона вже не [...]тепер, певне, немае дома, то я того їй не пишу. Я хутко буду знов у Софії, то звідти напишу. Тут ще тепло зовсім, а тільки увечері досить холодно і дерева вже почали жовтіти, тут гори, і через те тут холодніше, бо дужо високо. Скажіть Дорі (прочитайте їй), що Міку називаю [...]. Іще Міка їздив раз на возі, запряжепому буйволами. Тут єсть багато буйволів і один осел чорний, він дуже бридко кричить і мене лякає. А буйволи зовсім ніяк не кричать, тільки стогнуть. Кажуть, що десь тут, в горах, є ведмеді, тільки ми їх не бачили, [...]. Боїться, він [...] раз, як буду писать письмо, то вам напишу сю казку, тепер у мене більш нема бума-ги, а се довго треба писать. Пишіть мені знов, а я вам одпишу скоро. Тепер я одписую на другий день, ваші листи я тільки вчора получила, сюди листи дуже довго йдуть [...].

137. ДО М. П. ТА Л. М. ДРАГОМАНОВИХ

З вересня 1894 р. Владая 22.VIII (1894 г.), Владая

Дорогі мої дядьку і дядино!

Вчора приніс Ваня Вашого листа до Ради, і з нього я довідалась про роковини Вашого одруження. Поздоровляю Вас, хоч пізненько, і бажаю діждати золотого весілля. Хутко, дядьку, справлятимуть люди інші Ваші роковини, тоді, сподіваюсь, буде видно, що на Україні живуть не самі вороги Ваші, а я і раніше знала, що там більше є прихильних Вам людей (поміж молоддю), ніж ворожих. Правда, у пас треба догго ждати, щоб стало видно, хто який і що думає,— тому виною наша інертність і лінивство, а, окрім того, ще й обставини, з якими далеко не всякий вміє боротись, але ж, запевно, вічно так не буде. Що ж до мене, то я хочу бути Вашою ученицею і заслужити собі право зватись так, а коли на мене впаде частина тих прикрощів та інкримінацій, які дістаються Вам, то я об тім не буду журитись нітрохи. Шкода тільки, що товаришів у мене трохи мало, ну, та все ж не буду одна в полі. Врешті і один в полі єсть коли не воїн,, то все ж робітник, а се, може, більш стоїть, ніж воїнське званіє!

- Однак годі говорити — поживем, побачим!

Вашою ученицею, дядино моя, теж нелегко бути, але ж я думаю, що ті довгі вечори (до 2-ї години ночі), які ми проводили з Вами в Софії, не минуть для мене даремне. Мені здається, що я мушу вернутись в Росію ліпшою, ніж виїхала з неї, бо коли ні, то пожалься, боже, тієї залізниці, що везла мене сюди. Бачте, яка з мене утилітаристка! Писала мені мама, що після 20-го авг[уста], себто тепер, поїде в Київ наймати домівку для дітей, щоб там вони вчились, однак я досі пе знаю, хто, власне, з дітей, крім Олесі, поїде в Київ. На мій побут тута їх справи не мають впливу, і я можу бути до кінця октября, а там треба вже буде їхати, бо інакше треба відновляти паспорт, а се, може, трудно буде. На сім тижні ми рушаємо в Софію, шкода трохи кидати Владаю, бо погода ще зовсім добра, але почасти й ліпше, бо там я могтиму щось робити, а тута ми з Радою навіть з пера й чорнила вибились, не говорячи вже про гроші. З Софії напишу Вам, а звідси вже навряд, бо вже хутко почнеться шарварок вибирання.

Я забула Вам написати, що моя пропасниця вже дав-по минула, а Ви, може, думаєте, що я слаба. Я зовсім здорова, тільки все утомляюсь так же часто, як було в Софії, але се ще не біда.

Бувайте здорові! Та коли б Ви скоріш вертались! Цілую Вас і Зорю. Що з Вашою рукою, дядьку?

Ваша Леся

138. ДО М. П. ДРАГОМАНОВА

15 вересня 1894 р. Софія З.ЇХ, Софія

Любий дядьку!

Щось то Ви вже знов обоє відцурались від пас. Чи не послати Вам в Париж лілової блузки про спогад про мене і про мої просьби писати? Але ні, я знаю, що, певне,

Вам просто ніколи, се я так собі пишу, я навіть не хоть ла б, щоб Ви втомлялись, тікшучи листи. Як буде час і не будете втомлені, то і напишете. Ну, перебрались ми з Владаї