Поетичні твори, літературно-критичні статті - Андрій Самойлович Малишко

І посміхалася щиро:

—Прошу на весілля до мене.—

Від усмішки тієї

в Катрусі — чи, може, у Насті —

У людини в руках

закипало і ладилось діло,

ніби скупалася в щасті,

І тепер тее щастя

на ній промінцями горіло.

Сивій бабці — з поклоном,

і дітям малим біля хати,

Двом дідам і тополям,

воротам і саду з пагіллям:

— Просили батько та мати,

Просили батько та мати,

І я вас прошу на весілля,

Прошу на весілля...

Так пройшла по селу,

наче промінь,

тоненька і строга,

Наче бронзова бджілка

пролетіла з долини,

І подобрішали люди,

і рястом взялася дорога,

І заплелись у кучері

дідів столітні сивини.

І мені забажалось жагуче

в дорогу відому,

Де в вечірніх Стожарах

обличчя малюються прості,

До маленького щастя,

до рідного тихого дому,

До важких короваїв, . .

гарячих, як з грому,

До весіль молодих,

На дзвінкому кленовому мостії

ПРОХАННЯ Десь на міднім світанку,

у розводах гарячої просині

Я іду,

Я іду,

я ступаю асфальтами міста,

Площі кидають мево

червінцями осені,

І лежить тищина,

без людей тишина урочиста.

Юрби вулиць упали,

як нерухомі фонтани,

Сине небо застигло лапою,

І вмирають гудки,

і серцями залізними

корчаться крани,

І з колонок водиця

заржавлена капає.

Без людей. Без душі.

Без гарячого пульсу у скроні,

Нерухомі квартири

у картинах і килимах;

Не доїдено хліб на столі.

Не дописано книгу в безсонні. Не прикрито подушку дитині.

Жах! Жах...

Чорні більма вітрин.

Пухирі абажурів в електриці, Сині плями тролейбусів

проводжають мене.

Я іду одинокий,

неначе в незвіданій Мексіці,

Може буть, може бути.,

десь людина майне?

Може, в тихім саду,

на світанку чи нічкою глупою,

Стріне дід-садівник

у обійми живі?

Але яблука стиглі

з антонівок гупають, гупають,

І ніхто їх не підбирає в траві;

І ніхто їх не їсть,

і не квасить у діжечки криті, Бджоли лапками креслять

отруйні сліди,

Без людської руки

набирають меди медовиті І несуть невідомо куди.

І всихає пшениця,

невідомо для кого посіяна,

І зітхають в предсмерті

жител теплі вогні,

Я іду,

Я іду,

я іду,—

і самітність осіння 388

Чорні руки, як реквієми,

простягає мені.

Впала бомба воднева.

І глобальна о тій же хвилині.

Люди милі мої,

я ж люблю вас, як сонце ріку,

Не лишайте мене одного,

не лишайте мене в самотині, Під розколотим небом,

Па самітнім віку!

ЯБЛУКА

Я люблю, як, буває, осінню Пахне яблуками у хаті;

Он лежать вони, повні просині, Повні сонця, немов на святі;

Крутобокі і вітром точені,

На весілля десь приурочені, Повисають на гільце зрубане І самі бубонять, як бубони.

Звуться зорями і ранетами, Повні пахощів, соком гожі, Доспівали попід планетами,

І планети — па них же схожі;

Мились росами десь під'тучею, В землю падали в добрім літі,

І ставала земля пахучою,

Ніби яблуко на орбіті...

З МИНУЛОГО

І іо груди в воді стояли матроси, Плечима підтримуючи понтони, Падали бомби,

як чорні коси,

Були дрібненькі, були й до тонни.

На інший берег ішла піхота,

У інше життя,

до нового бою,

А мертві стояли вже без клопоту, Човни тримаючи над собою.

Ми вже гриміли десь за степами,

Рили окопчики із бійцями,

А вони лишились

крижаними стовпами,

Як обеліски

з людськими серцями...

« *

*

Інколи найде така хвилина,

Ніби я винен у всьому світі,—

За хліба шмат,

що не має людина,

За недорід на зеленій віті;

За вікову материнську муку І за посуху на ниві й.луці,

Хлопець любив,

а прийшла розлука,

Я ніби винен

у тій розлуці;

За суховії,

за град із грому І за ракетно-космічні невдачі,

Муж не вернувся

давно додому,

Я ніби винен,

бо жінка плаче;

Хтось замерзає за далиною,

Хтось повідає життя печальне,—

Серце моє, серце,

то ж ти випою,

Зліплене з нервів

і ненормальне! Пульсом прискорене

і напружене,

Б’єшся, як птах

у йосуху літом,

Може, то й добре,

що з болем здружене, А не прикрите рожевим цвітом!

Крізь темну ніч шумів весняний ДОЩ, І в унісон із ним шуміли сосни, Розгойдуючи бронзою своєю Садки і хмари; і густа трава Напоєна досхочу, до нестями, Веснянками бриніла молодими,

Трава і хмари, й сосни в темну ніч.

І я, мов дерево, і? ними ріс,

І даленів, як хмара; і росою Забрьоханий по пояс, без доріжки На вогник брів у теплому вікні, Щасливий з того, що мене зустрінуть Кохані очі, і ласкаві руки,

І пізньої вечері хліб та сіль.

Шуми, весняне дощове вітрило, Ярійте, трави, і хиліться, сосни,

І ти заходь зі мною, темна ноче,

На вогник той, де жде мене любов...

ЗЕРНО

Ні, не ямбами, не хореями Диха слово між масами,— Засекреченими батареям»

І глобальними трасами;

ІТебо ділене на квадратики, Як боєць наготові, Розрахунками математики І обчисленням крові.

Але вічністю наготоване, Поміж днями і роками, Виростає зерно, приховане Золотими потоками;

ДОРОГА ДАЛЕКА

Приходять у тиші, немов після бою, Приходять у непогоду і в спеку:

— Бери нас з собою,

Візьми нас з собою

. у дорогу далеку.

Шепоче розмова Залізнякова, Скатований Гонта збирається в мандри, Дзвенять під копитом залізні підкови, Мов залізні троянди.

Міцні кріпаки, одчайдухи з журбою, Повстанці, діди, пересохлі, мов деко:

— Бери нас з собою,

Візьми нас з собою

У дорогу далеку.

І ті, що взивалися єретиками,

І ті, що ставали на прю із богом,

І ті, що шукали шкуринку віками За високим порогом.

Приходять із небом своїм, із тяжбою;

З возами, із кіньми, з своїми лелеками:

— Бери нас з собою,

Візьми нас з собою У дорогу далекую..

В дорогу далеку з життям, із коханням, Без деспотів, зради, лихої облуди,

Де щастя — є щастям,

Світання — світанням,

А як люди —-ґо люди,

Та й сам я прошуся на людному вічі, Що буду залізним чи холод, чи спека, Народжуюсь тричі,

Палю себе тричі,

Бо дорога далека!

Дорога далека...

9 *

*

Дай мені, Земле, від своєї любові Хліба, і рясту, й зеленої крові,

Дай мені коней, щоб їздить в гості, Дужих' моторів У високості.

Дай мені, Земле, від чорного жару Світлого полум’я без пожару,

Щоб гуготів, лопотів по світу Синіми крилами Антрациту.

Сій мені, Земле, дубів на плечі,

Щоб налякались сноби й предтечі,

Як засвічу я своє горіння,

Як