Поетичні твори, літературно-критичні статті - Андрій Самойлович Малишко
Із серцем стрілось. Тепле — значить хліб, Перга і мед, вогонь вечірній в хаті
У заметілі зимні і кошлаті,
І сон, і спогад серцю милих діб.
Приске й гаряче — значить битви жар, Окопчик спопелілий, давня мука Твоїх шукань, твоїх ночей розлука, Змагань людських сяйний Волосожар.
У кольорі черленім — днів гроза,
У кольорі бузковім — щира мрія,
У сивому — суворих літ завія,
Кохання хміль — то з рястом бірюза.
Знайду те слово — радий, мов дитя,
І сяє ніч, і рожевіє туча,
І вже я сам, немов бджола летюча, Обмазаний у кольори життя.
ІЗ ЗБІРКИ «ПРОЗОРІСТЬ»,
1962 р.
* *
*
Соковиту, напоєну зеленню порість Розметали степи далечінню широкою.
Я прокинувся й вийшов у тиху прозорість Бурштинового неба, і кленів, і спокою.
Крапелини дощу формувались в кришталі, Сині крони дубів розбухали чимдалі,
1 рахманна дорога, в димках, наче віхола, У прозорість повинута, дихала, дихала.
Вибухали бруньки, і, папруглі, як луки, Очерети стріляли, і цілились буки,
І світилися хмари, здійнявшись наметами, Молодими, як сон і життя, фіолетами.
Де прозорістю взявся і камінь, і корінь,
Де від борозен чорних снується прозорінь, У рентгенах від донця,-в симфоніях соку,
І душа запрозорилаїь в думу високу.
І до мене зіходились, наче в безсонні, Трактористи, й дівчата, й дуби на осонні, Щоб напитись зі мною із чаші глибокої Бурштинового неба в прозорому спокої!
НИВА
Радуйся, ниво неполитая...
Т. Шевченко
Радуйся, ниво моя, не полита Стронцієм білим і жар-сльозою, Радуйся, ниво моя, не покрита Чорною атомною грозою.
Хай тополі, немов захмелені, Вічно хиляться над долинами, У законах дощів і зелені,
З інтермедіями перепелиними.
Радуйся, ниво моя, у соках,
У семидвіттях, у сизих птицях, Наче посестра хмар високих, Хліба теплого скарбівниця.
Посмугована вся квадратами, Як діжа золота опариста, Зеленій над морями й гратами Симфонічна моя, Хоралиста!
Зеленокосна і сонцеиосна,
Про майбутнє моє здогадуйся, Радуйся, ниво моя високосна, Радуйся!
ЯБЛУНІ
Як посадить яблуню кожна людина,— Заваляться війни й важкі фронти!
То була в Довженка утіха єдина,
В мудреця поезії і доброти.
І я вже бачу, як вони йдуть,—
Раби, й астрономи, й іюети чулі, Важкі сталевари, і жваві, як ртуть, Діти негрів, і кулі
Плугатарі На зорі,
Матері довгокосі і тихі, як завше,
І діди протоптали сліди, -Епохальні бороди розіславши;
Білі, і жовті, і чорні І напівчорні — єдина сила,
А за ними, за ними у далі озорні Білі яблуні стелють вітрила.
Білі яблуні у високості,
З медвяиистою звабою,
Над захланністю і жорстокістю, Над підлотою й зрадою;
Над сльозами й твердими ранами, Де зажуреність в сповиточку, Понад атомами і кранами,
Над ув’язненими в одиночку.
І земля налилась яблуневим соком, І вклонилась яблуня хлібу,
І дарує небо дарунком високим Яблуневого місяця скибу.
Затихає робота поволі, поволі,
Неба ллються потоки, як молодість наша,
На вогні корчуватім,
у широкому полі,
В казані допріває, булькочучи, каша.
ГІахпе смажспим салом,
цибулею і материнкою;
Пахне теплим автолом,
любов’ю і смутком потроху,
І з’являється пісня
недочитаною сторінкою, -Та, що йде біля серця
з епохи в епоху.
Комбайнери її підбирають на губи,
І дівчата кладуть її
син-ім шовком на плечі,
І старому Іванові любо до згуби Сивим блиском воложити очі старечі.
Аж за північ спочинуть,
і сни ті ввижаються чисті,
Про літа, що, мов коні,
промчали-протопали,
Тільки пісня в безсонні
шепочеться в листі,
І тремтить на устах,
і жаріє у попелі;
Підбирає вуглини
і пахощі, встояні стернями,
із любов’ю жартує
і сниться, як мрія, дівчатку.
Де ж ти, слово моє? Може, знову повернемо І почнемо прожите з початку?
* *
*
Он зелені пітандарти вітрів розіп’яті у небі,
Якщо йдеш переможцем — бери їх собі при потребі.
Он смарагдові жили струмків заплелись воєдино, Якщо будеш притомленим — пий і вмивайся, людино!
Геніальні тополі, як шаблі, хитаються в полі,
Якщо будеш знедоленим — тут пошукай собі долі.
Обсипаються дні, як троянди, і нові наливаються
знову,
З ними серце навіки веде свою довгу розмову,
Все почате кінчає, незбагнене знов починає,
Бо воно — наче куля земна,
Що спочинку не має...
* *
*
Ритиму землю,
ритиму гору,
камінь світитиму, наче зворінь,
А докопаюсь, у чому сутність,
у чому правда
і в чому корінь.
Сьомого поту зітру краплини,
темної ночі додам до днини,-А докопаюсь-таки до щастя,
щоб не було міражем в людини.
Може, воно у клітинах болю,
може, у зустрічі з добрим другом?
Може, в двобою з самим собою,
може, в зорі над вечірнім лугом?
Може, у криках душі людської,
в нових народженнях гне колиску?
Може, у клекоті серця й крові,
що блискавками палить без блиску?
Ніби сяйнуло і стало поруч:
дихання чую я невмируще,
А люди кажуть, а люди радять:
— Шукай-но глибше!
Шукай-но дужче!
Ж И»
*
Гнізда хитаються на осокорах,
В синьому небі рогаті віти.
Добре літать по шляхах суворих,
Потім гніздо хоч пташине звити.
Хоч.необжите воно, як хата,
Хоч жовтороті іще пташенята,
Хоч не стачає зерна доволі —
Тільки ж воно па своєму полі.
Хай на вітрах, а не в тихім затінку,
Хай пташенята здіймають бучу,
Видно ж із нього всю землю-матінку, Видно людей і весняну тучу!
ВУЛИЦЯ костя герасименка
Костю мій, Костю, синьоокий бродяго,
Он весна викреслює шлях по птицях,
І виилескуе сонце блакитну брагу,
І зелені луги у твоїх зіщщях.
Чудодії оті, лікарі з медсанбату,
Написали,
ну, словом, посмертну цидулу»
Що тобі вже, мовляв,
4 не вернуться в хату,
Б нашу хату — по Ленінській,—
в тишу заснулу,
Я не вірю,— ви чуєте? —
не вірю до краю,
Ні печатці, ні слову
з гіркою луною,
Двадцять літ перекреслюю,
двадцять зим обминаю
Між життям і могилою.
Між тобою і мною.
Почитав би ще вірші
і поскаржився б ти мені На любовну невдачу,
на сум кароокий.
Ти виходиш на вулицю власного імені, Молодий, як земля,
і, як небо, ВИСОКИЙ. '
І за кожним вікном виростають дочки,
Біля кожних дверей забуваю втому,
І на кожнім будинку — твої нумерочки,
Де приходить із вічності Лист додому.
І асфальти твої,
твої кроки з ними,
І кіоски твої,
і вітрини-очі,
І зелених тролейбусів ковані рими З недописаних віршів
