Поетичні твори, літературно-критичні статті - Андрій Самойлович Малишко

оборони її,

Карай себе і серце рви на частки,

Збивай коліна в кров,

Упавши, встань,

І знов іди, і знов шукай її.

Як проклянуть лукаві — проклянися!

Як од речуться друзі — що ж, даремно, Залишать рідні одного — хай так!

Як треба вмерти — тілом ляж за неї,

Ох, нелегкі два слова.

Нелегкі!

* *

*

Вихопивсь дощик поміж заграв:

Чоботи сині, синя сорочка,

Сині мелодії понапинав З неба широкого аж до лісочка;

Синіми стрілами закресав,

Сині листочки дрібно писав — Людям, озерам, лукам за обрій, Ох, і смішний же!

І добрий-добрий!

І запрозорились водні гущі,

І посміхнулися темпі пущі,

Навіть дуби, із важкої породи, Чухали голови від насолоди. ...Вихопивсь дощик поміж заграв.

# *

«

Чогось не'вгледів наостанку,

На іншу тему десь пристав,

Так, як минає полустанки Покрай вантажений состав.

Л там картина розмаїта: Гармошка грає. В’ється дим. Вдова у хаті лічить літа Із трудоднем своїм тугим;

І весілля бредуть у бубнах,

І партизани чарку п’ють,

Світанки в сурми грають трубно І сушать ночі каламуть.

На них не світять семафори, Здійнявшись в небо грозове, Кохання й сльози,

Щастя й горе На полустанку тім живе.

А ти не вгледів, не помітив,

Чи то навмисне обійшов,

Де в серце просяться, як діти,.

І щастя, й смуток, і любов.

ТАРАСОВА ГІЛКА

Гілку верби від Тараса з неволі Везли на Вкраїну, на самольоті, Вона почала проростать поволі Серцем зеленим

В СВОЇМ клопоті.

Через мотори і хмари-гори Кинула пагони, як у діброву,

В радіаційні важкі простори Сипала жовту пергу медову,

Прагла землі у її озонах,

Не зів’ядала в ядерних зонах Гілка вербова,зеленолиста,

Віком розкована,

Чиста й росиста!

Вкрила мотори з їхнім горінням, Промітала зорям Шляхи смугасті.

У моїм саду зачепилась корінням,

Щоб мені ночами Плакать у щасті!

*

Знаю від листя немало слів,

З ріками родич в таємному слові, Біло-білену мову снігів,

Гімни осені малинові

Знаю... Навчався блакитних собі промов

З плескоту хвилі й людських розмов.

З хліба узяв запахущий сік Землі, дощів і залізного плуга,

Ніби я жити сто літ зарік,—

Прибуває потуга.

І все те по крапельці, як на меду,

В свою українську мову кладу.

Нехай лиш не лаються хвалюки,

Що маю у серці своїм потребу,—

Хотів би її розписать на віки По травах і людях,

По землях і небу!

КАРТИНА

їдуть колгоспники в киїйський зал Слухати Лисенка1 і Чайковського 2, Теплі мотори автомашин Дихають небом, пилом і житом;

Над жовтими урвищами Трипіль,

За Богуславами й Кагарликами,

Де відьмою й чортом лякали дітей У сивій вільшині; їм видяться тихі Снігурки в бору, Новітні Остапи й Тараси Бульби,

І гуки литаврів, і золото флейт,

І мудрих симфоній ясні голоси їм душу тривожать.

В них руки, зашерхлі від трудоднів, Від калібрації і автолу,

Лягають на струни, на клавішів крик, На біль і трагедії нового віку.

В них очі яснішають,

Плечі важкі Зростають під небо.

їдуть колгоспники в київський зал Слухати Лисенка і Чайковського.

ПАМФЛЕТ

Не вивчав це святами,

Що далося взнаки:

Звем синів — хлоп’ятами,

А у них — чуваки.

В нас і сміх прозориться, •

А що в них — то чмихи,

В нас дівчата — горлиці,

А у них — чувихи.

В нас пряме,— в них горблене, Мов каліка в хату,

Ми їмо зароблене,

А вони — по блату.

В нас зарплату висічи Працею на душі,

А у. них — щоб тисячі,

Рвуть куски і куші.

Мертвих кличуть — жмурики, Валять все докупи,

А самі ж то жмурики Хоч живі — а трупи!

403

З мамами й папашами — Ах, ті папи й мами! —

У мистецтві нашому Ходять вверх ногами;

Дьогтемазні вибрики На нові ворота,

Та нудні верлібрики З блиском сухозлота.

Он яка фундація!

Он яка робота!

Дай їм шалі газові, Славу, повну крику, Барабани джазові,

Щоб під саму пику,

Та гундосу пісеньку В моднім кабінеті... Душно, братці, тісненько З ними на планеті!

ЛЕСІ УКРАЇНЦІ

Все минуле — землею, віттями, Сизим словом приходить в ночі, Над гарячими вдаль століттями Підвелись твої сині очі;

Над озерами, де Поліщина І Волинщина квітне айстрами,

Де життя твоє не заміщене Ані майстрами, ні підмайстрами.

Мліє вечір над сторінками,

Час гортає ті Заповіти,

Встала квіткою Ломикаменем, Щоб імперію розвалити:

Всю напудрену, із начосками,

Із царевими недоносками!

Ломикаменю, цвіте зоряний,

Бідне серце з важкими мандрами! То бриніла, як Мавка,— горяно, То залізом була — Кассандрою...

За громами, за даллю віщою,

Не журбок? на синь-доріжки —

Прометеївськими огневищами На вкраїнські сухі обніжки; Словом кутим Та жалем лютим Людям, небу, зеленим рутам, Синім паводям, сивим літерам, Що складали батьки руками, Трагедійними палітрами Засвітилася над віками. Ломикаменю мій м’ятежний, Днів скалічених, сліз і мроку, Обів’ю тебе мрій мережами, Дам живучого серця соку;

Вкрию кроною — і так само Будеш квіткою в вічнім плесі, Термоядерними небесами Не затемнити слово Лесі.

І на полі в нас не з обжинками, Будем далі трощити камінь, Щоб росло воно Українками,

І Тарасами, і Франками.

Я не бачив тебе нездужою І не чув про жалі і втому, Серед літа Ідеш із ружами На Вкраїну, до свого дому;

Де Волинщина і Поліщина, Грає зорями синь обічна,

Де життя твоє не заміщене, Лесю, Лесю, легендо вічна!

* *

*

Георгію МайбородІ1, Платону МайбородІ

Бачу літо у високім цвіті, Янтареві доли і поля,

Є в людини молодість на світі, Як полтавське небо і земля.

Є в людини стежка чи дорога Із юнацьких, із далеких гін —

Сто разів вертає до порога І приводить серце на поклін.

Тій долині у проміннях косих, Джерелу з-під сивого моста І коханню першому у росах,

Що лягло цілунком на уста,

Поклонитись доля не боронить, Пригадати юність до ладу.

Ходить, дзвонить, тихо листя ронить Пелехівсышй 21 вітер у саду.

Пелехівський вітер мій високий, Пружносиній, в заводях, як дим, Чародій в мелодіях і в соках,

Як і ті, що виросли під ним.

Ті, що стали людям на приміті Ритмами і сурмами в світи, Лисенкові учні знамениті,

Два хороші хлопці — два брати.

Нас не кров’ю кликано до діла,

А любов’ю в ласці звідусіль,

До землі, що серце полонила,

До людей, що нам дали хліб-сіль,

До своєї мови, що, розкута,

Підвела у мудрості чоло.

І тому у