Поетичні твори, літературно-критичні статті - Андрій Самойлович Малишко

І виходиш ти сам, і хода не сутулиться,

Ти — людина і иебо,

Тополя і вулиця.

Що ж, бува, й лікарі помиляються вперті, Стань до помочі їм, молода звитяго!

І щебече вулиця, далека од смерті,

Костю мій, Костю, синьоокий бродяго...

* -І!

*

Не можу бачить, як людина плаче, Здригаючи плечима безутішно,

Ковтаючи важкий клубок гіркоти Чи болю й смутку. Не виношу сліз,

, Скупих .і незриданних в самотині,

В нужді, буває, у тяжкій образі,

Гірких і сивих не виношу сліз.

Це, мабуть, з того, що малим дитям Я їх багато бачив: нас шестірко

Дивилося, як мати біля печі Картоплю чистила й скупа сльоза їй по щоці повзла і вже зникала В начищеній картоплі, потім друга З’являлася і, стерта кулачком,

Ще довго червоніла на обличчі.

І вже тепер, як десь її загледжу, Оту сльозу, то затремчу руками,

І-сам не свій, і вся душа болить І хмуриться, немов тісна кутина У нашій хаті, де палає вогник І клекотить картопля в казанку, Присолена не сіллю, а сльозою.

РОЗЛУКА

В югославськім Дубровнику 17 в ранній рані, Над столітніми плитами, як в Колізеї18, Трамонтана19 свистить «а блакитнім Ядрані20, І хитаються зорі, мов орхідеї.

І дівчаток схиляються голови русії,

І ведуться з поетами довгі дискусії,

Реалізм і романтика, повна цитатами,

І десяток ще ізмів,— одна морока!

Тільки ти, любов моя, десь за Карпатами Все бриниш і тривожиш, струна одинока.

За Карпати, за плаї, за поля сивуваті Посилаю надію щодня опівночі,

Ти, можливо, заснула в малій кімнаті,

Моє серце поклавши Під заплакані очі.

Плеще хвиля ядранська в вечірній заграві, Піднімає бурунчики білі-білі,—

Ні, то руки твої, молоді і ласкаві,

В українському сонечку позолотілі.

У трамвайних дзвінках,

в приймачах,

у- локаторі

Голосок той бринить,

як сирітка без матері:

— Чи тобі ж там (не холодно в зношенім світрі?

— Чи тобі ж там...—

І рветься,

як вічність, на вітрі.

1 не сплю, і не їм,

і не йду до готелю,

Світ зім’явши

і серце покривши мукою,

Авійоии ревуть

і небесну стелю Рвуть надвоє печаллю й моєю розлукою.

Так суха блискавиця згорає блискою,

Так підбитий пташок ячить в Понизов’ю,

Так стривожена мати стоїть над колискою,

Так згораю один над своєю любов’ю.

І надіюсь, і жду, що настане година,

З молодими вітрами,

з барвінком у ночі,

Бо на світі,

у Києві

є ще людина,

Що кладе моє серце Під заплакані очі..

ЕЛЕГІЯ

Отак пролечу сніжком над долиною, Вересневим дощиком в щедрім полі, Стану в житті малою хвилиною, Чорною гілкою на тополі;

Чорною гілкою, гілкою синьою, Яблуком. Променем. Просто росиною. І запишуть трави мою іменную,

І побачить серце — мов кулю земную.

Розгойдає сонце свої качелі,

І бджолині вдарять віолончелі;

Над тими шляхами — де так ходилось! Над тими літами — де так любилось!

Не доїдено хліба свого до останку,

Не доціловаио очей на світанку,

Не докуто словечка, бо впала туча,

Не доміряно правди: вона колюча.

Написав ці рядки жартома неначе,

А мій друг сидить і над ними плаче.

* **

*

За літами і за ракетами Все шукаю своїх ознак, Вечоровими фіолетами Зацвітає на серці мак.

Та сказати б усе по щирості,

Та все лихо спалить в огні,

Та іще б на вершечок вирости,

' Щоб ходити з людьми врівні.

Тільки кривду купують золотом, Тільки в сріблі несуть гроби, Горде слово, розкуте молотом, Переважує всі скарби.

Не братаю його з туманами [ гартую не на біду,

Молодими меридіанами Я на карту його кладу.

Та з собою самим не в згоді я, Рву те слово напополам. Обізвися ж, моя мелодіє,

Я за тебе й життя віддам...

* *

*

Дерево вміє жити,

Вміє землю корінням рити,

А в безсмертя іде з художником,

Якщо будуть дереворити.

Звиснуть яблука пурпурові,

Чорна кора під небом високим,

Якщо в художника вибухне з крові Щебет гілля із весняним соком.

Буде картина жити без старості,

Схожа на біль, на солодку муку,

Якщо художник од земної парості Та не відніме в мозолях руку І

* *

*

А коли зацвітали бузки багаті,

Я маленьким виходив на стежку биту,

І найперш помічав стовбурці корчуваті, Із яких набирались бузки блакиту.

А тепер задивляюсь на цвіт до ночі,

До тремтіння у серці,

До тихої муки,

А бузок піднімає блакитні очі І вдивляється в мої Корчуваті руки.

* *

*

Пароплав іде по важкій воді,

По синій воді, по весняній воді,

З кручі Шевченко підводить очі Мудрі, задумливо-молоді.

А на пароплаві сонце з півдня,

А на пароплаві хвацька гульня: Нейлонові мальчики в танці течуть, Пластмасові девочки джазики тчуть;

Всі наче стругані з-під рубанку, Серійно роблені на світанку,

Мов херувимчики, ліплені з воску, Жаль мені бога і матку боску!

Жінка сидить біля капітана В керзових чоботях,

Чорний хліб і жовте яблуко — Полуднує.

Чорний хліб і жовте яблуко В гудзуватій долоні.

Крутиться, мутиться танець-заблука В одному тоні,

Та'радіола, розкривши жабрики, Хрипить на скопі.

А нейлонові мальчики в танці течуть,

А пластмасові девочки джазики тчуть...

БАЛАДА

Мій дядько Васюта, людина проста, Любив не долини, а там, де круто, Борідкою схож на Ісуса Христа,

Губами ж смоктав самогонку люто.

До друзів був добрий — сорочку з плеча, Дівчаток любив, а навіщо амбіція? Персонально в особі Матюші Грача Його поважала сільська міліція.

Мав собі хату на три кути,

В четвертому кутику — хід до печі,

Земля йому й вітер були як брати І небо сестрою було, до речі.

Мав собі голос, як щедрий колос,

Та одну кожушинку, та один пояс,

Та одну лиш нічку на час розплати,

Та в партизанах аж три гранати.

Німці придумали кару люту,

Вішали Василика, Васю, Васюту,

І місяць торкався йому до плеча,

І земля у ватнику блідла видом,

І сльози лились у Матюші Грача,

Коли він із фронту прийшов інвалідом.

# *

*

По роботі у полі ударило било,

Полилось, попливло

повечірніми дзвонами,

І зіходились люди, закінчивши діло,

По міжряддях,

квадратах

зеленими гонами.

Комбайнери, як статуї,

в бронзу окуті,

І легенькі дідки,

мов сухенькі папіруси,

І поважні інспектори

в сивім мазуті,

Що усе їм відомо,

від хліба до вірусів, їх дівчата запрошують

вмитись, до