Кайфологія - Павло Петрович Коробчук

наші знання про людей це наші уявлення про людей. але все, що ти скажеш про них, може бути використане, особливо якщо ти поет, святий або політик. і, дивлячись на цих двох із феном, які вийшли з нами, я собі дозволяю промовчати таке, навіть якщо ці слова заперечують функцію поезії – забивати, навіть якщо ці слова будуть використані в суді чи промисловості: «зараз бережіть те, що збираєтесь досягти згодом». бо бачу – йому подобаються її щоки і її фен. з цього може вийти хороша література, чи, щонайменше, кльовий пост у ЖЖ. тихий, як океан, дощ починає падати на щоки і всюди, ніби у хмари вмонтовані сотні тисяч кондиціонерів, п’ятеро з яких щойно вийшли із «Пузатої хати». юридичне оживання
поривчасті, ніби вітер, сни. ночі у поїздах. душ не припускають жодні математичні розрахунки. рахуєш до трьох, до пів на п’яту, щоб не поїхав дах. думки тримаєш розфасовані у пакунки. життя це перше, про що у тебе ніхто не питав. тепер ти не питаєш нікого про свою смерть. поняття «постійність» розуміється як бетонна плита, до якої тебе прикували. та справжню твердь зустрічаєш лише після довгих пошуків і перевтілень, так, ніби вперше виймаєш з вух, як із рани, вату. в жодних юридичних інстанціях немає відділень, які би могли позбавити тебе права оживати. видих про долю

На моєму матраці купа поезії. Він такий дрімучий, знаєте, в ньому стільки коріння, як на картинах Кало або Піросмані. А ще більше поезії в моїх нігтях і шкірці навколо них. Просто захлинутися можна: пірнаєш, длубаєшся там, ну, я маю на увазі, дні і ночі минають, а ти світишся.

Я колись їй підкину кілька десятків зістрижених нігтиків. Зберу в пакетик, покладу на килимок, подзвоню в двері і втечу. З матрацом така фішка не вийде, як уявлю себе з ним в маршрутці чи метро – якось незатишно.

Хотілось би вже підкинути, але ж треба дочекатись, виростити кілька генерацій своєї поезії.

Класна вона, знаєте, така крихітка моя доля. Така грайлива, з туберкульозом у волоссі, але одного разу така трохи дивна річ сталася, як на мене. Ну, нічого особливого, я вранці, коли чистив зуби в загальному туалеті, побачив, як вона малює губи помадою. Так трохи стала навшпиньки, голову підняла, щоб дотягнутися до дзеркала, ну, і намалювала. Ні, нічого особливого, просто дивно якось. Акселератством пахне. Я, наприклад, в її віці навіть не знав, нащо помада є. Страшно якось.

Я їй викладаю англійську. Тренінги тренінгами, але ми за останні наші заняття зблизилися. Ну, я не знаю який це рівень близькості у її розумінні, але вона раптом наліпила мені на лоба жуйку. Ми жартували, сміялись, пара анекдотів, а тут бац – і маєш. Звісно, я й далі сміявся, але за усмішкою в роті закипіло якесь пекельне шампанське, ніби ту жуйку запхали десь аж у гіпофіз. Ця чи не перша наша невербальна комунікація. Ця перспектива безвиході. Переломів без можливості гіпсу. Несвідомості.