Кайфологія - Павло Петрович Коробчук

і його далекоглядні, мов кеди, поради не залишають можливості вибору: «раніше не дозволяв собі припустити, що поради можуть бути єдиноістинні. але ми, хоч і окремі істоти – у собі спільні зародки містимо. хтось вживає траву, хтось – алкоголь. зима нависає, як мішки під очима. навіть якщо ти не знаєш паролю – тобі відкриються наслідки і причини. ти відчуєш долоні усіх рельєфів і рельєфи кожної із долонь. ти дозволиш себе і віддати у жертву, і, немов пістолет, притулити до скронь». на моє питання, чому ж його скинули, ніби агітку, з небес, він зітхнув, забичкувавши вогонь, що на нього щоночі молився пес. «сірий пес забуття, незнання і кризи, жовтий пес неозначеності та відчаю. адже ті, хто живуть і зверху, і знизу – скавучать за життями вічними. кожен з нас виділяє сльозу негашену, мателяє хвостом, ніби пензель полотнами, і лише через те не усі погасли ми, що не клонами гріємось, але лонами. небеса синтетичні, боги статичні, як підшиті чи закодовані. там ніхто нікому дулю не тиче, там нема Старопрамена й Довгані. я спустився до пса і завив разом з ним, і поглянув йому у місяць. ось уже дві цигарки і декілька зим мені треба самому молитися.» на землі тут у кожного є своє небо і його забувають в потоці слів. тут життя тобі віддано трощить ребра і лікує за кілька робочих днів. хай самі собі пишуться ці буриме, б’ються в вікна рядки разом з краплями зливи. ніби дзвони, хилиталися в тамбурі ми. і до бога якогось вили. засинаючи на сходах у під’їзді. піано