Кобзар - Тарас Григорович Шевченко

Чудно якось Діється між нами! Один сина проклинає, З хати виганяє, Другий свічечку, сердешний, Потом заробляє Та ридаючи становить Перед образами - Нема дітей!.. Чудно якось Діється між нами!

III

Аж три пари на радощах Кумів назбирали, Та ввечері й охрестили, І Марком назвали. Росте Марко. Старі мої Не знають, де діти, Де посадить, де положить І що з ним робити. Минає рік. Росте Марко - І дійна корова У розкоші купається. Аж ось чорноброва Та молода, білолиця Прийшла молодиця На той хутір благодатний У найми проситься.

«А що ж,- каже,- возьмім, Насте». «Возьмімо, Трохиме, Бо ми старі, нездужаєм, Та таки й дитина, Хоча воно вже й підросло, Та все ж таки треба Коло його піклуватись». «Та воно-то треба. Бо й я свою вже часточку Прожив, слава богу,- Підтоптався. Так що ж тепер, Що візьмеш, небого? За рік, чи як?» «А що дасте». «Е, ні! треба знати, Треба, дочко, лічить плату, Зароблену плату, Бо сказано: хто не лічить, То той і не має. Так отак хіба, небого? Ні ти нас не знаєш, Ні ми тебе. А поживеш, Роздивишся в хаті, Та й ми тебе побачимо,- Отоді й за плату, Чи так, дочко?» «Добре, дядьку» «Просимо ж у хату».

Поєднались. Молодиця Рада та весела, Ніби з паном повінчалась, Закупила села. І у хаті, і на дворі, І коло скотини, Увечері і вдосвіта; А коло дитини Так і пада, ніби мати; В будень і в неділю Головоньку йому змиє, Й сорочечку білу Що день божий надіває. Грається, співає, Робить возики, а в свято - То й з рук не спускає. Дивуються старі мої Та моляться богу. А наймичка невсипуща Щовечір, небога, Свою долю проклинає, Тяжко-важко плаче; І ніхто того не чує, Не знає й не бачить, Опріч Марка маленького. Так воно не знає, Чого наймичка сльозами Його умиває. Не зна Марко, чого вона Так його цілує, Сама не з'їсть і не доп'є, Його нагодує. Не зна Марко, як в колисці Часом серед ночі Прокинеться, ворухнеться,- То вона вже скочить, І укриє, й перехрестить, Тихо заколише; Вона чує з тії хати, Як дитина дише. Вранці Марко до наймички Ручки простягає І мамою невсипущу Ганну величає… Не зна Марко, росте собі, Росте, виростає.

IV

Чимало літ перевернулось, Води чимало утекло; І в хутір лихо завернуло, І сліз чимало принесло. Бабусю Настю поховали І ледве-ледве одволали Трохима-діда. Прогуло Прокляте лихо та й заснуло. На хутір знову благодать З-за гаю темного вернулась До діда в хату спочивать.

Уже Марко чумакує І восени не ночує Ні під хатою, ні в хаті… Кого-небудь треба сватать. «Кого ж би тут?» - старий дума І просить поради У наймички. А наймичка До царівни б рада Слать старости: «Треба Марка Самого спитати». «Добре, дочко, спитаємо Та й будемо сватать».

Розпитали, порадились, Та й за старостами Пішов Марко. Вернулися Люде з рушниками, З святим хлібом обміненим. Панну у жупані, Таку кралю висватали, Що хоч за гетьмана, То не сором. Отаке-то Диво запопали!

«Спасибі вам! - старий каже. Тепер, щоб ви знали, Треба краю доводити, Коли й де вінчати, Та й весілля. Та ще ось що: Хто в нас буде мати? Не дожила моя Настя!..» - Та й заливсь сльозами. А наймичка у порогу Вхопилась руками За одвірок та й зомліла. Тихо стало в хаті; Тілько наймичка шептала: «Мати… мати… мати!»

V

Через тиждень молодиці Коровай місили На хуторі. Старий батько З усієї сили З молодицями танцює, Та двір вимітає, Та прохожих, проїжджачих У двір закликає, Та вареною частує, На весілля просить. Знай, бігає, а самого Ледве ноги носять. Скрізь гармидер та реготня, В хаті і надворі. І жолоби викотили З нової комори. Скрізь порання: печуть, варять, Вимітають, миють… Та все чужі. Де ж наймичка? На прощу у Київ Пішла Ганна. Благав старий, А Марко аж плакав, Щоб була вона за матір. «Ні, Марку, ніяко Мені матір'ю сидіти: То багаті люде, А я наймичка… ще й з тебе Сміятися будуть. Нехай бог вам помагає! Піду помолюся Усім святим у Києві, Та й знову вернуся В вашу хату, як приймете. Поки маю сили, Трудитимусь…» Чистим серцем Поблагословила Свого Марка… заплакала Й пішла за ворота.

Розвернулося весілля. Музикам робота І підковам. Вареною Столи й лави миють. А наймичка шкандибає, Поспішає в Київ. Прийшла в Київ - не спочила, У міщанки стала, Найнялася носить воду, Бо грошей не стало На молебствіє Варварі. Носила-носила, Кіп із вісім заробила Й Маркові купила Святу шапочку в пещерах У Йвана святого, Щоб голова не боліла В Марка молодого; І перстеник у Варвари Невістці достала, І, всім святим поклонившись, Додому верталась.

Вернулася. Катерина І Марко зустріли За ворітьми, ввели в хату Й за стіл посадили; Напували й годували, Про Київ питали, І в кімнаті Катерина Одпочить послала.

«За що вони мене люблять? За що поважають? О боже мій милосердний! Може, вони знають… Може, вони догадались… Ні, не догадались; Вони добрі…» І наймичка Тяжко заридала.

VI

Тричі крига замерзала, Тричі розтавала, Тричі наймичку у Київ Катря проводжала Так, як матір; і в четвертий Провела небогу Аж у поле, до могили, І молила бога, Щоб швиденько верталася, Бо без неї в хаті Якось сумно, ніби мати Покинула хату.

Після пречистої в неділю, Та після першої, Трохим Старий сидів в сорочці білій, В брилі на призьбі. Перед ним З собакою онучок грався, А внучка в юпку одяглась У Катрину і ніби йшла До діда в гості. Засміявсь Старий і внучку привітав, Неначе справді молодицю: «А де ж ти діла паляницю? Чи, може, в лісі хто одняв? Чи попросту - забула взяти?.. Чи, може, ще й не напекла? О, сором, сором, лепська мати!» Аж зирк - і наймичка ввійшла На двір. Побіг стрічати З онуками свою Ганну. «А Марко в дорозі?» - Ганна діда питалася. «В дорозі ще й досі». «А я ледве додибала До вашої хати, Не хотілось на чужині Одній умирати! Коли б Марка діждатися… Так щось тяжко стало!» І внучатам із клуночка Гостинці виймала: І хрестики, й дукачики, Й намиста разочок Яриночці, і червоний З фольги образочок, А Карпові