Кобзар - Тарас Григорович Шевченко

І на тихому Дунаю Новим кошем стали; Як цариця по Києву З Нечосом ходила… І Межигорського Спаса Вночі запалила. І по Дніпру у золотій Галері гуляла, На пожар той поглядала, Нишком усміхалась. І як степи запорозькі Тоді поділили І панам на Україні Люд закріпостили. Як Кирило з старшинами Пудром осипались І в цариці, мов собаки, Патинки лизали. Отак, тату! Я щасливий, Що очей не маю, Що нічого того в світі Не бачу й не знаю… Ляхи були - усе взяли, Кров повипивали!.. А москалі і світ божий В путо закували. Отаке-то! Тяжко, тату, Із своєї хати До турчина поганого В сусіди прохатись. Тепер, кажуть, в Слободзеї Останки збирає Головатий та на Кубань Хлопців підмовляє. Нехай йому бог поможе! А що з того буде, Святий знає: почуємо, Що розкажуть люде». Отак вони що день божий Удвох розмовляли До півночі, а Ярина Господарювала Та святих отих благала… Таки ж ублагала: На всеїдній у неділю Вона спарувалась З сліпим своїм. Такеє-то Скоїлось на світі, Мої любі дівчаточка, Рожевії квіти. Такеє-то. Одружились Мої молодії. Може, воно й не до ладу, Та що маю діять, Коли таке сподіялось; Рік уже минає, Уже й другий. З дружиною Ярина гуляє По садочку. Старий батько Сидить коло хати Та вчить внука-пузанчика Чолом оддавати.

[1845, с. Мар'їнське - 1858, не пізніше квітня 1859, С.-Петербург]

Великий льох

(Містерія)

Положил еси нас [поношение] соседом нашим, подражнение й поругание сущим окрест нас. По- ложил еси нас в притчу во языцех, покиванию главыі в людех. Псалом 43, ст. 14 й 15

Три душі

Як сніг, три пташечки летіли Через Суботове і сіли На похиленному хресті На старій церкві. «Бог простить: Ми тепер душі, а не люди. А відціля видніше буде, Як той розкопуватимуть льох. Коли б вже швидше розкопали, Тойді б у рай нас повпускали. Бо так сказав Петрові бог: «Тойді у рай їх повпускаєш, Як все москаль позабирає, Як розкопа великий льох».

I

Як була я людиною, То Прісею звалась; Я отутечки родилась, Тут і виростала. Отут, було, на цвинтарі Я з дітьми гуляю, І з Юрусем гетьманенком! У піжмурки граєм. А гетьманша, було, вийде Та й кликне в будинок, Он де клуня. А там мені І фіг, і родзинок - Всього мені понадає І на руках носить… А з гетьманом як приїдуть Із Чигрина гості, То це й шлють, було, за мною. Одягнуть, обують, І гетьман бере на руки, Носить і цілує. Отак-то я в Суботові Росла, виростала! Як квіточка; і всі мене Любили й вітали. І нікому я нічого, Ніже злого слова, Не сказала. Уродлива Та ще й чорноброва. Всі на мене залицялись І сватати стали; А у мене, як на теє, Й рушники вже ткались. От-от була б подавала, Та лихо зустріло! Вранці-рано, в пилипівку, Якраз у неділю, Побігла я за водою… Вже й криниця тая Замуліла і висохла! А я все літаю!.. Дивлюсь - гетьман з старшиною. Я води набрала Та вповні шлях і перейшла; А того й не знала, Що він їхав в Переяслав Москві присягати!.. І вже ледви я, наледви Донесла до хати - Оту воду… чом я з нею Відер не побила! Батька, матір, себе, брата, Собак отруїла Тію клятою водою! От за що караюсь, От за що мене, сестрички, І в рай не пускають.

II

А мене, мої сестрички, За те не впустили, Що цареві московському Коня напоїла В Батурині; як він їхав В Москву із Полтави. Я була ще недолітком, Як Батурин славний Москва вночі запалила, Чечеля убила, І малого, і старого В Сейму потопила. Я меж трупами валялась У самих палатах Мазепиних… Коло мене І сестра, і мати Зарізані, обнявшися, Зо мною лежали; І насилу-то, насилу Мене одірвали Од матері неживої. Що вже я просила Московського копитана, Щоб і мене вбили. Ні, не вбили, а пустили Москалям на грище! Насилу я сховалася На тім пожарищі. Одна тілько й осталася В Батурині хата! І в тій хаті поставили Царя ночувати, Як вертавсь із-під Полтави. А я йшла з водою До хатини… а він мені Махає рукою, Каже коня напоїти, А я й напоїла!.. Я не знала, що я тяжко, Тяжко согрішила! Ледве я дійшла до хати, На порозі впала. А назавтра, як цар вийшов, Мене поховала Та бабуся, що осталась На тій пожарині Та ще й мене привітала В безверхій хатині. А назавтра й вона вмерла Й зотліла у хаті, Бо нікому в Батурині Було поховати. Уже й хату розкидали І сволок з словами На угілля попалили!.. А я над ярами І степами козацькими І досі літаю! І за що мене карають, Я й сама не знаю? Мабуть, за те, що всякому Служила, годила… Що цареві московському Коня напоїла!..

III

А я в Каневі родилась. Ще й не говорила, Мене мати ще сповиту На руках носила, Як їхала Катерина В Канів по Дніпрові. А ми з матір'ю сиділи На горі в діброві. Я плакала; я не знаю, Чи їсти хотілось? Чи, може, що в маленької На той час боліло? Мене мати забавляла, На Дніпр поглядала; І галеру золотую Мені показала, Мов будинок. А в галері Князі, і всі сіли Воєводи… і меж ними Цариця сиділа. Я глянула, усміхнулась… Та й духу не стало! Й мати вмерла, в одній ямі Обох поховали! От за що, мої сестриці, Я тепер караюсь, За що мене на митарство Й досі не пускають. Чи я знала, ще сповита, Що тая цариця - Лютий ворог України, Голодна вовчиця!.. Скажіте, сестриці?

«Смеркається. Полетимо Ночувати в Чуту. Як що буде робитися, Відтіль буде чути». Схопилися, білесенькі, І в ліс полетіли, І вкупочці на дубочку Ночувати сіли.

Три ворони

1

Крав! крав! крав! Крав Богдан крам, Та повіз у Київ, Та продав злодіям Той крам, що накрав.

2

Я в Парижі була Та три злота з Радзівіллом Та Потоцьким пропила.

3

Через мост идет черт, А коза по воде: Быть беде. Быть беде.

Отак кричали і летіли Ворони з трьох сторон і сіли На маяку, що на горі Посеред лісу, усі три. Мов на мороз, понадувались, Одна на