Кобзар - Тарас Григорович Шевченко

81

Між царями й судіями На раді великій Став земних владик судити Небесний владика: «Доколі будете стяжати І кров невинну розливать Людей убогих? а багатим Судом лукавим помагать? Вдові убогій поможіте, Не осудіте сироти І виведіть із тісноти На волю тихих, заступіте Од рук неситих». Не хотять Познать, розбити тьму неволі,- І всує господа глаголи, І всує трепетна земля. Царі, раби - однакові Сини перед богом; І ви вмрете, як і князь ваш, І ваш раб убогий. Встань же, боже, суди землю І судей лукавих. На всім світі твоя правда, І воля, і слава.

93

Господь бог лихих карає - Душа моя знає. Встань же, боже,- твою славу Гордий зневажає. Вознесися над землею Високо, високо, Закрий славою своєю Сліпе, горде око. Доки, господи, лукаві Хваляться, доколі Неправдою? Твої люде Во тьму і в неволю Закували… добро твоє Кров'ю потопили, Зарізали прохожого, Вдову задавили І сказали: «Не зрить господь, Ніже теє знає». Умудрітеся, немудрі: Хто світ оглядає, Той і серце ваше знає, І розум лукавий. Дивітеся ділам його, Його вічній славі. Благо тому, кого господь Карає між нами; Не допуска, поки злому Ізриється яма. Господь любить свої люде, Любить, не оставить, Дожидає, поки правда Перед ними стане. Хто б спас мене од лукавих І діющих злая? Якби не бог поміг мені, То душа б живая Во тьмі ада потонула, Проклялась на світі. Ти, господи, помагаєш По землі ходити. Ти радуєш мою душу І серце врачуєш; І пребудет твоя воля, І твій труд не всує. Вловлять душу праведничу, Кров добру осудять. Мені господь пристанище, Заступником буде І воздасть їм за діла їх Кроваві, лукаві, Погубить їх, і їх слава Стане їм в неславу.

132

Чи є що краще, лучче в світі, Як укупі жити, З братом добрим добро певне Познать, не ділити Яко миро добровонне З голови честної На бороду Аароню Спадає росою І на шитії омети Ризи дорогії; Або роси єрмонськії На святії гори Високії сіонськії Спадають і творять Добро тварям земнородним, І землі, і людям,- Отак братів благих своїх Господь не забуде, Воцариться в дому тихих, В сем'ї тій великій, І пошле їм добру долю Од віка до віка.

136

На ріках круг Вавілона, Під вербами, в полі, Сиділи ми і плакали В далекій неволі; І на вербах повішали Органи глухії, І нам стали сміятися Едомляне злії: «Розкажіть нам пісню вашу, Може, й ми заплачем. Або нашу заспівайте, Невольники наші». Якої ж ми заспіваєм? На чужому полі Не співають веселої В далекій неволі. І коли тебе забуду, Ієрусалиме, Забвен буду, покинутий, Рабом на чужині. І язик мій оніміє, Висохне лукавий, Як забуде пом'янути Тебе, наша славо! І господь наш вас пом'яне, Едомськії діти, Як кричали ви: «Руйнуйте, Руйнуйте, паліте Єрусалим!..» Вавілоня Дщере окаянна! Блаженний той, хто заплатить За твої кайдани! Блажен, блажен! Тебе, злая, В радості застане І розіб'є дітей твоїх О холодний камінь!

149

Псалом новий господові І новую славу Воспоєм честнйм собором, Серцем нелукавим; Во псалтирі і тимпані Воспоєм благая, Яко бог кара неправих, Правим помагає. Преподобнії во славі І на тихих ложах Радуються, славословлять, Хвалять ім'я боже; І мечі в руках їх добрі, Гострі обоюду, На отмщеніє язикам І в науку людям. Окують царей неситих В залізнії пута, І їх, славних, оковами Ручними скрутять, І осудять губителей Судом своїм правим, І вовіки стане слава, Преподобним слава.

19 декабря 1845, Вьюниіца

Маленькій Мар'яні

Рости, рости, моя пташко, Мій маковий цвіте, Розвивайся, поки твоє Серце не розбите, Поки люди не дознали Тихої долини, Дознаються - пограються, Засушать та й кинуть. Ані літа молодії, Повиті красою, Ні карії оченята, Умиті сльозою, Ані серце твоє тихе, Добреє дівоче Не заступить, не закриє Неситії очі. Найдуть злії та й окрадуть… І тебе, убогу, Кинуть в пекло… Замучишся І прокленеш бога. Не цвіти ж, мій цвіте новий, Нерозвитий цвіте, Зов'янь тихо, поки твоє Серце не розбите.

20 декабря 1845, Вьюнища

***

Минають дні, минають ночі, Минає літо, шелестить Пожовкле листя, гаснуть очі, Заснули думи, серце спить, І все заснуло, і не знаю, Чи я живу, чи доживаю, Чи так по світу волочусь, Бо вже не плачу й не сміюсь…

Доле, де ти! Доле, де ти? Нема ніякої, Коли доброї жаль, боже, То дай злої, злої! Не дай спати ходячому, Серцем замирати І гнилою колодою По світу валятись. А дай жити, серцем жити І людей любити, А коли ні… то проклинать І світ запалити! Страшно впасти у кайдани, Умирать в неволі, А ще гірше - спати, спати І спати на волі, І заснути навік-віки, І сліду не кинуть Ніякого, однаково, Чи жив, чи загинув! Доле, де ти, доле, де ти? Нема ніякої! Коли доброї жаль, боже, То дай злої! злої!

21 декабря 1845, Вьюнища

Три літа

І день не день, і йде не йде, А літа стрілою Пролітають, забирають Все добре з собою. Окрадають добрі думи, О холодний камень Розбивають серце наше І співають амінь, Амінь всьому веселому Однині довіка, І кидають на розпутті Сліпого каліку. Невеликії три літа Марно пролетіли… А багато в моїй хаті Лиха наробили. Опустошили убоге Моє серце тихе, Погасили усе добре, Запалили лихо, Висушили чадом-димом Тії добрі сльози, Що лилися з Катрусею В московській дорозі, Що молилась з козаками В турецькій неволі, І Оксану, мою зорю, Мою добру долю, Що день божий умивали… Поки не підкрались Злії літа; та все теє Заразом украли. Жаль і батька, жаль і матір, І вірну дружину, Молодую, веселую, Класти в домовину, Жаль великий, брати мої; Тяжко годувати Малих діток неумитих В нетопленій хаті, Тяжко лихо, та не таке, Як тому дурному, Що полюбить, побереться, А вона другому За три шаги продається Та з його й сміється. От де лихо! От де серце Разом розірветься! Отаке-то злеє лихо й зо мною спіткалось: Серце люди полюбило І в людях кохалось, І вони його вітали, Гралися, хвалили… А літа тихенько крались І сльози сушили, Сльози щирої любові; І я прозрівати Став потроху… Доглядаюсь - Бодай не казати, Кругом мене, де не гляну, Не люди, а змії… І засохли мої сльози,