Кобзар - Тарас Григорович Шевченко

Так от як кров свою лили Батьки за Москву і Варшаву, І вам, синам, передали Свої кайдани, свою славу!

Доборолась Україна До самого краю. Гірше ляха свої діти Її розпинають Заміс[т]ь пива праведную Кров із ребер точать. Просвітити, кажуть, хочуть Материні очі Современними огнями. Повести за віком, За німцями, недоріку, Сліпую каліку. Добре, ведіть, показуйте, Нехай стара мати Навчається, як дітей тих Нових доглядати. Показуйте!.. за науку, Не турбуйтесь, буде Материна добра плата. Розпадеться луда На очах ваших неситих, Побачите славу, Живу славу дідів своїх І батьків лукавих. Не дуріте самі себе, Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь. Бо хто матір забуває, Того бог карає, Того діти цураються, В хату не пускають. Чужі люди проганяють, І немає злому На всій землі безконечній Веселого дому. Я ридаю, як згадаю Діла незабуті Дідів наших. Тіжкі діла! Якби їх забути, Я оддав би веселого Віку половину. Отака-то наша слава, Слава України. Отак і ви прочитай[те], Щоб не сонним снились Всі неправди, щоб розкрились Високі могили Перед вашими очима, Щоб ви розпитали Мучеників, кого, коли, За що розпинали! Обніміте ж, брати мої, Найменшого брата - Нехай мати усміхнеться, Заплакана мати. Благословіть дітей своїх Твердими руками І діточок поцілує Вольними устами. І забудеться срамотня Давняя година, І оживе добра слава, Слава України, І світ ясний, невечерній Тихо засіяє… Обніміться ж, брати мої, Молю вас, благаю!

14 декабря 1845, Вьюнища

Холодний яр

У всякого своє лихо, І в мене не тихо; Хоч не своє, позичене, А все-таки лихо. Нащо б, бачся, те згадувать, Що давно минуло, Будить бознає колишнє,- Добре, що заснуло. Хоч і Яр той; вже до його І стежки малої Не осталось; і здається, Що ніхто й ногою Не ступив там; а згадаєш, То була й дорога З монастиря Мотриного До Яру страшного. В Яру колись гайдамаки Табором стояли, Лагодили самопали, Ратища стругали. У Яр тойді сходилися, Мов із хреста зняті, Батько з сином і брат з братом Одностайне стати На ворога лукавого, На лютого ляха. Де ж ти дівся, в Яр глибокий Протоптаний шляху? Чи сам заріс темним лісом, Чи то засадили Нові кати? Щоб до тебе Люди не ходили На пораду: що їм діять З добрими панами, Людоїдами лихими, З новими ляхами? Не сховаєте! над Яром Залізняк витає І на Умань позирає, Ґонту виглядає. Не ховайте, не топчіте Святого закона, Не зовіте преподобним Лютого Нерона. Не славтеся царевою Святою войною. Бо ви й самі не знаєте, Що царики коять. А кричите, що несете І душу і шкуру За отечество!.. Єй-богу, Овеча натура; Дурний шию підставляє І не знає за що! Та ще й Ґонту зневажає, Ледаче ледащо! «Гайдамаки не воины - Розбойники, воры. Пятно в нашей истории…» Брешеш, людоморе! За святую правду-волю Розбойник не стане, Не розкує закований У ваші кайдани Народ темний, не заріже Лукавого сина, Не розіб'є живе серце За свою країну. Ви - розбойники неситі, Голодні ворони. По якому правдивому, Святому закону І землею, всім даною, І сердешним людом Торгуєте? Стережіться ж, Бо лихо вам буде, Тяжке лихо!.. Дуріть дітей І брата сліпого, Дуріть себе, чужих людей, Та не дуріть бога. Бо в день радості над вами Розпадеться кара. І повіє огонь новий З Холодного Яру.

Вьюнища, 17 декабря 1845

Псалми Давидові

1

Блаженний муж на лукаву Не вступає раду, І не стане на путь злого, І з лютим не сяде. А в законі господньому Серце його й воля Навчається; і стане він - Як на добрім полі Над водою посаджене Древо зеленіє, Плодом вкрите. Так і муж той В добрі своїм спіє. А лукавих, нечестивих І слід пропадає,- Як той попіл, над землею Вітер розмахає, І не встануть з праведними Злії з домовини. Діла добрих обновляться, Діла злих загинуть.

12

Чи ти мене, боже милий, Навік забуваєш, Одвертаєш лице своє, Мене покидаєш? Доки буду мучить душу І серцем боліти? Доки буде ворог лютий На мене дивитись І сміятись! Спаси мене, Спаси мою душу, Да не скаже хитрий ворог: «Я його подужав». І всі злії посміються, Як упаду в руки, В руки вражі. Спаси мене Од лютої муки, Спаси мене,- помолюся І воспою знову Твої блага чистим серцем, Псалмом тихим, новим.

43

Боже, нашими ушима Чули твою славу, І діди нам розказують Про давні кроваві Тії літа; як рукою Твердою своєю Розв'язав ти наші руки І покрив землею Трупи ворогів. І силу Твою восхвалили Твої люде, і в покої, В добрі одпочили, Славя господа!.. А нині Покрив єси знову Срамотою свої люде, І вороги нові Розкрадають, як овець, нас І жеруть! Без плати І без ціни оддав єси Ворогам проклятим; Покинув нас на сміх людям, В наругу сусідам, Покинув нас, яко в притчу Нерозумним людям. І кивають, сміючися, На нас головами; І всякий день перед нами - Стид наш перед нами. Окрадені, замучені, В путах умираєм, Чужим богам не молимось, А тебе благаєм: «Поможи нам, ізбави нас Вражої наруги. Поборов ти першу силу, Побори ж і другу, Ще лютішу!.. Встань же, боже, Вскую' будеш спати, Од сліз наших одвертатись, Скорби забувати! Смирилася душа наша, Жить тяжко в оковах! Встань же, боже, поможи нам Встать на ката знову».

52

Пребезумний в серці скаже, Що бога немає, В беззаконії мерзіє, Не творить благая. А бог дивиться, чи є ще Взискающий бога? Нема добро творящого, Нема ні одного! Коли вони, неситії, Гріхами дознають? Їдять люде замість хліба, Бога не згадають, Там бояться, лякаються, Де страху й не буде. Так самі себе бояться Лукавії люде. Хто ж пошле нам спасеніє, Верне добру долю? Колись бог нам верне волю, Розіб'є неволю. Восхвалимо тебе, боже, Хваленієм всяким; Возрадується Ізраїль І святий Іаков.

53

Боже, спаси, суди мене Ти по своїй волі. Молюсь: господи, внуши їм Уст моїх глаголи, Бо на душу мою встали Сильнії чужії, Не зрять бога над собою, Не знають, що діють. А бог мені помагає, Мене заступає І їм правдою своєю Вертає їх злая. Помолюся господеві Серцем одиноким І на злих моїх