Засвіт встали козаченьки - Шнайдер

Старшая сестра сідельце знайшла,

Коня осідлала:

«Поїжджай, браток, до дівчиноньки,

Котра тебе ждала».

Тече річенька невеличенька,

Схочу — перескочу.

Ой віддай мене, моя матінко,

За кого я схочу.

Як віддавала, приказувала

В гостях не бувати:

«А як прийдеш ти, моя донечко,

То вижену з хати».

Терпіла годок, терпіла другий,

Третій не стерпіла,

Перетворилась в сиву зозулю,

В гості полетіла.

Полем летіла — землю кропила

Дрібними сльозами,

Гаєм летіла — гілля ламала

Білими руками.

Прилетіла в сад, сад зелененький,

Сіла на калині,

Та й стала кувать, жалю завдавать,

Як жить на чужині.

Кувала я день, кувала другий,

І ніхто не чує.

А на третій день стала кувати,

Ніхто не рятує.

Сидить матінка край віконечка,

Рушник вишиває,

А найменший брат стоїть у дверях,

Ружжо заряджає.

«Дозволь, матінко, дозволь, рідненька,

Цю зозулю вбити,

Бо вона кує, жалю завдає, —

Я не можу жити».

«Не дозволю я тобі, мій синок,

Цю зозулю вбити,

Бо цій зозулі, як моїй дочці,

На чужині жити». 

«Ой маю я чорні брови,

Маю карі очі!

Чом ти мене, козаченьку,

Любити не хочеш?»

«Як ти хочеш, дівчинонько,

Щоб тебе любити,

Зроби місток через ярок,

Щоб добре ходити!»

«Ой коли б я, козаченьку,

Свої майстри мала,

Я би тобі через ярок

Місток збудувала!

Я би місток збудувала

Ще й помалювала,

Я би тобі доріженьку

Плиточками вклала!

Прийди, прийди, мій миленький,

Звечора до мене —

Зготувала стара ненька

Вечерю для тебе!

Ми сядемо вечеряти

В сінях на порозі

Та будемо дивитися,

В кого які брови!» 

Туман яром долиною

Та поміж тими та туманами

Сиз голубонько літає.

Сиз голубонько літає.

Ой він літає та воркотає

Та все крилечками гуде.

Та все крилечками гуде.

Ой тяжко, важко, та на серденьку,

А хто кого вірно любе.

А хто кого вірно любе,

А ще й тяжче, а ще важче,

А хто кого покидає.

А хто кого покидає,

Та попід мостом та травка ростом,

Щука-риба на дні грає.

Щука-риба на дні грає,

Та тож не риба, та тож не щука,

А тож нам з милим розлука.