Кайфологія - Павло Петрович Коробчук

іноді краще не пам’ятати а дозволити іншим згадувати іноді краще не пульсувати а поділитися ударами іноді краще не ковтати а залишити трохи на денці йдучи швидкісною трасою з пляшкою пива у відсутній руці з відсутнім на піжамі орденом першого ступеня «За відсутність» автомобілі шумлять як густий-густий ліс приголуб у мені робокопа
осінь вертається на круги. вечір приречено дивиться в нас. смерть це коли незворушно-тугий вересень в ній і у неї ж анфас. ми прокидаємось там де ніхто не припиняв розгалуження снів. тобто життя це гнучкий автохтон в кожній дрібниці, які б не рясні. простір спілкується через стіну з нами. його ми читаємо з губ. я у тобі втихомирю війну ти робокопа в мені приголуб. ми вже там де смумсмумрик
ми вже там де ми є. наше просвітлення можливе лише під ренгеном. нас не кінчає інтелектуальний петинг будь-якої тяжкості – (нашим лобам притаманна легка зерегованість), адже наші предки давали всім, кому не ліньки, особливо історикам давали зрозуміти, що усе колись – мене, усе колись – нас: усі нічні клуби з підвищеним кислотно-людським балансом, усі ферми, де насправді існують відра, надої, любов. (причому надої помирають останніми. щоразу) усі епідемії, що зачаїлися в мені, усі невикористані збочення, як несплачені податки, юзерпики в паспорті і під черепом – усе колись – мене, усе колись – нас, бо, доки ти мислиш, доки ти мусиш, доки ти – мюслі, то, як казав один відомий картезіанець – ти або коґіто ерґо смумсмумрик, або кобіта ерґо суп.