Кайфологія - Павло Петрович Коробчук

class=stanza> тижні як гарне намисто на шиї і місяці як у вухах сережки носиш на тілі всю нашу пам’ять й кілька стежок ув осінніх долонях нам не потрібно себе позавчора а необхідно когось післязавтра ніжне минулому – поховання та динозавр виглядає з-під лоба очі які ти постійно носиш унеможливлюють погляд інакший я набуваю ознак твого зору відеокамера в окових ямках ми засинаємо зовні всередині ми замовкаєм від кількості дотиків вічність лежить ніби сукня на кріслі я її скинув із тебе миттєво наші ілюзії – зйомні квартири пошук адрес на дошках оголошень затишно жити у передмісті голову вмощуєш на передпліччя люди з’являються ніби гіпотези рано чи пізно – їх завжди спростовують наше лежання у ліжку в мовчанці це аксіома притишена й ніжна ми роздали мов книжки чи збереження всі перевтілення й пункти призначення – наше кохання росте в невагомості ледве підлоги ступнями торкаючись видих про сорочку кольору хоку

«Дуже дивна річ – пише вона, – вдягати на голе тіло одяг чоловіка, який жодного разу по-справжньому тебе не торкався.» І вона лягає спати у моїй сорочці. Їй сняться сни у моїй сорочці. Сни у сорочці, яку я знайшов на горищі у свого діда.

Я думаю, а як це – по-справжньому торкатися когось. Це ніби довго-довго вдивлятися в небо і врешті побачити там пташку, або нам тільки здається, що ми помічаємо пташку. Чи це постійно бачити пташку і навіть приручити її. Годувати чужу шкіру з долонь.

Вона там, за триста кілометрів від цих вікон, знімає весь одяг, враховуючи накладні вії і сльози, і вдягає тисячі моїх дотиків, про які я навіть не здогадувався б. На голе тіло, про яке я не здогадувався.

І якби кожен з нас рухався б у чітко визначеному напрямку, якби кожному було б відведено певну кількість дотиків, то через два-три дні ми б із нею почали помирати від такого перенасичення. Жодна внутрішня стратегія старіння не встояла б. Якби вона мені не написала про вдягнуту нею мою сорочку, то з її боку це було б убивство. Завтра я посивів би, не знаючи від чого.

Ми завжди – обкладинка нашої діяльності. Ніби людина – це запах з рота, це охайність нігтів. І єдине, що поєднує нас – дотики обкладинок.

В принципі, я маю що їй відповісти. Мені цікаво, що їй присниться. Дідове горище?

Але нехай вона спочатку виспиться…

РЕНЕСЕНС