Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

Віднині, затаївши рану люту, Я житиму лиш тим, що відійшло. Тут, де підлота — в шані, в силі — зло, Життя дається ніби на спокуту. Я прагну вмерти. Смертю мимохіть Я визволю єство своє боляще, Прорву свого страждання темну сіть. Вже від добра добра не жду. Найкраще Від зла лікує зло. Напризволяще Я кинутий — за лік цей не виніть! 60 Зазнав я кари за діла сумні — Не раз був запроторений за ґрати. Та ще й сьогодні, хоч пора вмирати, Ношу кайдани ржаві та міцні. Віддав я небезпекам ночі й дні, Бо в жертву не бере любов ягняти; Нужда, вигнання, клопоти і втрати — Все це було призначено мені. Задовольнявся я малим, о леле! Бо то не плід солодкий, а лушпа, Що забезпечує життя веселе. Але моя зоря, і смерть сліпа, І випадку сумнівного тропа В душі моїй жадання страху стеле. 79 Любов — це рана, що болить без болю; Це — леза вбивчого знадлива грань; Це — щастя невдоволених жадань; Це — радощі, пронизані журбою; Це — шлях самотності поміж юрбою; Це — непомітного безумства хлань; Це — мисль про те, що, здавшись без вагань, Ти можеш вийти переможцем з бою; Це — тому слугування день і ніч, Хто раб законів лютих і байдужих, Вбиває нас то звільна, то вмлівіч… Як може дружба зцілювать недужих, Творити сяйво ласки в людських душах, Коли в любові стільки протиріч?! 118 Нещасний! Разом я сміюсь і плачу; Ненавиджу і в той же час люблю; Радію й тут же гину від жалю; Не вірю й вірю в те, що ясно бачу; Без крил літаю; навичку терплячу Вогнем нетерпеливості палю; Я — жебручий, що рівня королю, Сліпець, що має проводирську вдачу. Я прагну легко йти під тягарем, Свободи прагну, що в полон вестиме, І брану, де ми вільними стаєм. Зробити прагну видимим незриме, Ніч обернути в день, а днину — в ніч. Так я живу в кайданах протиріч! 143 Це надвечір'я, повне прохолоди, Каштанів темні тіні навкруги, Повільна річка, скошені луги, Важка ходьба худоби до господи. Хрипливий моря звук, чужі городи, Згасання дня, небесні береги, Ласкава битва хмар, що, як боги, Пливуть у золоті своєї вроди;