Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська
— Стелла! — схопив її за руки Макс і притис до дверей. — Що ти коїш?! Якого біса ти робиш узагалі?!
Я торкнулася носа — на пальцях була кров. На білому рушнику з'являлися яскраво-червоні плями, наче три крапки, замість яких мають бути вписані слова — моя нова думка про неї. Про цю безпринципну тварюку, яка так майстерно вдавала друга й допомогла з утечею, а тепер ось так жорстоко била мене в обличчя... Та навіть Чорнов собі жодного разу такого не дозволив. Він ще жодного разу мене так сильно не вдарив, його ляпаси проти цього удару тепер здавались удаванням. Те, що раніше мені здавалося побиттям, тепер було схоже на гру — лише імітацію насильства. Це просто я була кволою. Ніженкою.
Але прогинатись під Стеллу я не збиралася.
Вона твердо стояла на ногах. Сильна та смілива. З міцною, як для дівчини, статурою: зірваний мною рушник дав можливість оцінити її фізичну підготовку. Стелла виявилася щільно збитим механізмом для бою — її підтягнуте тіло являло собою укріплений тренуваннями букет з м'язів та дрібних шрамів. На ногах були порізи та рубці від кульових поранень, сліди від глибоких подряпин. Руки досі залишалися в напрузі — її зовсім не дівочі біцепси пульсували жагою бійки. Для таких, як Стелла, рукопашна сутичка була не більше ніж ще одним спарингом на рингу. І тільки для мене її стійка здавалася смертельною небезпекою.
Але я все одно міцно стиснула зуби і піднялася з крісла, щоб показати — я не відступлю і не пасуватиму перед цією мерзотою.
— Краще б ти не вставала, — хитала вона головою. — На твоєму місці, Алісо, я сиділа б у цьому кріслі і не рипалася... Подякуй Максові, а то б я била на повну силу.
— Годі! — гаркнув Макс. — Що тут взагалі діється?! Чому ви обидві так поводитесь?!
Йому було не зрозуміти, як могло так статися. Як могла пробігти між нами доленосна чорна кішка. Чорнов не був тоді зі мною там, за кермом своєї машини. Коли в неї в'їхала повним ходом червона тачка. Він не бачив цих жорстоких очей і не чув її слів — Макс не знав, як жорстко повелася Стелла.
І все-таки він мав мені повірити.
— Вона підлаштувала це! — повторила я. — Максе, вона підлаштувала ту аварію... це вона у всьому винна, вона зробила це навмисно!
— Це маячня, — відрізала Стелла. — Просто маячня тупої кобили.
— Ні, це не маячня! Я кажу правду!
— Вона просто вдарилася головою. Я надто сильно її буцнула, от і все.
У цю мить до нас увірвався Асафа:
— Йоу, мен! Що тут у вас... Ого! — здивувався Ас, побачивши Стеллу голою. — Якого хріна, народ?! Чим ви тут, нафіг, зайняті?! Звідки тут взялася Стелла?! І... якого дідька вона з ГОЛИМИ ЦИЦЬКАМИ?!
Я взяла зі столу пляшку віскі і почала наливати собі в склянку.
— Стелла намагалась мене вбити.
— Намагалася вбити? — не повірив Асафа. — Та ти женеш, принцеса! Я тобі не вірю...
— Так, Ас, ти маєш рацію, — кивала Стелла, — ця дурепа все жене. Вона просто божевільна. З'їхала з глузду. Дах у дівки поїхав...
Встигнувши відпити лише краплю, я бризнула весь вміст склянки їй в обличчя і крикнула:
— ПІШЛА У СРАКУ!
— А-А-А! — заверещала вона від болю. — Ах ти ж падаль!
Стелла кинулася до мене, і печіння в очах не завадило їй схопити мене за шию.
— А! — скрикнула я і вдарила її склянкою по голові. — ОТРИМАЙ, КУРВО! ЩОБ ТИ ЗДОХЛА!
— СТОП! — скомандував Макс і схопив Стеллу за плечі, щоб відтягнути її від мене.
Але я продовжувала бити її склянкою, поки Асафа не наслідував приклад Макса і не відтягнув мене в інший кут спальні.
— Та що ж це з вами коїться, лялі?! — був шокований Асафа тим, що побачив. — Не можу повірити своїм очам, їй-богу! Ще вчора були подружки, а тепер уже так жорстко цапаєтесь?! Якого біса, баби?! Що за дідько?! Що за невідома срань тут коїться взагалі?!
Наші зі Стеллою обличчя були вимазані кров'ю і дивилися одне на одного, наче ми були боксери під час брейку. Нас тримали за руки і намагалися втихомирити. Розтягували по кутках імпровізованого рингу, щоб не дійшло до крайнощів. Але ми все одно дихали, як грізні бики на кориді — не зводили очей із супротивника і чекали лише одного. Ми чекали гонгу для бою. Шукали можливість знову піднятися зі стільців і почати бити один одного, поки один із двох не впаде на підлогу без рішучості підвестись...
От тільки щось мені підказувало, що якщо я тепер спіткнусь і впаду, то Стелла не залишить мені шансів піднятися. Вона не захоче рахувати до десяти, щоб почуватися переможцем — вона доб'є мене остаточно і заспокоїться лише тоді, коли моє дихання вщухне.
— Стелла дала мені ключі від тачки, — сказала я в лоба.
— Що? — здивувався Асафа. — Що тобі дала?
— Вона дала мені ключі від машини Макса. Це вона все підладнала, — говорила я, віддихавшись, — вона заздалегідь пообіцяла влаштувати мені втечу і дотримала слова. Вона дала мені ключі від машини, поки ви сперечалися... Скористалася моментом, коли було не до мене. Коли ви билися між собою... Вона просто вручила мені ключі та сказала, щоб я їхала. Вона переконала мене, що я маю звідси поїхати. Що я маю покинути лігво і повернутися до Роберта.
— Стелла, це правда? — запитав здивований Макс. — Ти сама дала Алісі ключі від моєї тачки? ...Але якого біса?!
— Пф... ха-ха-ха! — реготала вона, пускаючи пилюку в очі. — Та ти що, Чорнов? Хіба це схоже на правду? Серйозно? Подумай сам — це просто маячня, висмоктана з пальця. Навіщо мені це робити? Аліса мені ані краплі не заважала. Я взагалі ставилася до неї як до подруги, між іншим.
— Вона дала мені ключі, — продовжувала я, — і відпустила. Вона точно знала, куди я поїду. Вона знала, як виглядає моя машина... І невдовзі вона мене наздогнала.
— Та я весь час була тут, агов! — психовала Стелла. — Я не знаю, якою частиною голови навернулась ця ідіотка, але я зашила рану Буча, а потім вирушила сюди, щоб прийняти душ! От і все! Які ще мають бути докази?
