Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська

— У воду впала машина?!

— Так, і там дівчина... в машині була дівчина... вона сильно кричала і... вона не... не випливла... Вона і... вона і зараз там... у воді... 

Мене раптом обдало жаром. Обличчя горіло, а серце буквально вистрибувало з грудей. Адже я тільки-но дізнався, що була ще одна машина. І вона впала в затоку.

Скільки вона пробула там, як далеко забрала її течія? Чи маю я шанси відшукати її в цій безодні і не загинути самому? Всі ці запитання мене не турбували — я просто зробив крок уперед... 

Я стрибнув у темну воду, як самогубець. А виринувши, озирнувся і почав шукати тачку. Мені було ясно, що шансів мало, проте вони були. Допомоги чекати нема від кого. Тому я плавав на глибині і пірнав у найрізноманітніших місцях, сподіваючись натрапити на автомобіль. Але нічого не міг знайти. А коли й знаходив, то це виявлялося старе сміття. Напівзгнилі велосипеди, побутова техніка та інший мотлох, які люди скидають прямо з мосту. У мене не виходило знайти машину. Проте я занурювався знову і знову, щоб знайти її — живу чи мертву... Тепер це було моїм обов'язком.

Якщо вона загинула, то це стане моєю заслуженою мукою. Тепер я точно знаю, що заслужив на це. Але якщо вона все ще жива... якщо є хоча б крихітний шанс врятувати її й підняти... раптом у неї залишилося повітря? Раптом Аліса все ще дихає і чекає, поки я врятую її від смерті? Вона на мене розраховує. Вона мене чекає, а отже, я пірнатиму, поки не знайду її. Або поки не піду на дно сам. 

І тоді я згадав про телефон.

Він залишався там. І я маю спробувати це зробити. Я повинен зателефонувати на цей номер — це може допомогти мені знайти машину.

Я подумки схрестив пальці і набрав збережений контакт — "Лисеня". Я завжди її так називав... Думки про те, що це може спрацювати, викликали на моєму обличчі нервову посмішку. Я посміхався і сумував одночасно, бо страшенно боявся, що втрачу свій шанс. Шанс побачити її знову. Побачити ще хоч раз і сказати їй уголос те, про що завжди мовчав... 

Телефон послав дзвінок, і я почув гудки. Її слухавка ще жива... Господи, телефон працював! Працював! Він досі десь там! Він має бути робочим... Має бути робочим... Має бути... він... він десь там, і я знову йду під воду, щоб побачити цей вогник... Я роблю помах руками, розганяючи воду... Ще раз помах... занурююсь на глибину і... бачу маленьку крапку... жовто-зелений спалах від екрана... Він усе ще там. І я пливу до нього. Розрізаючи воду долонею, пробираючись на кілька метрів нижче, прямо на самісіньке дно, де лежить на боці моя тачка... Вона сильно побита, двері водія не відчиняються. Проте телефон усередині, і я... я бачу її руку... Я упираюся ногами в камінь і не без зусиль перевертаю кузов на колеса... Це дозволяє мені відкрити інші двері й схопити її за талію... Я вже задихаюся і починаю хапати носом воду. Починаються спазми... Мені дуже важко зберегти притомність тут, на самому дні, де так темно і холодно... Але я почуваюся щасливим і мимоволі усміхаюся, як дурень. Я знайшов її й тягну вгору, просто до сонячного світла. Туди, де вода вже прозора і видно бриж на поверхні... Якомога далі від дна і смерті... Всупереч долі й нашим помилкам... І через хвилину я нарешті виповзаю на берег... Знесилений, тремчу, але з мрією повернути її до життя... 

Я подивився на Алісу, але вона не дихала. Пульсу не намацав... Проте її серце все ще билося — дуже слабко, але... все ж таки билося. Вона була жива. Жива! Жива... Вона була жива... І я повинен був їй допомогти... 

— Алісо... — шепнув я тремтячими від холоду губами. Наче побоюючись її розбудити від сну. Але швидше за все мені просто було страшно — я ніколи цього не робив... Але часу не було.

— Лисеня... Алісо! Прошу тебе, живи, мала... Не вмирай. Чуєш мене?

Я перевернув її і спробував натиснути на груди, щоб вичавити воду. Уклав Алісу на коліно і став методично тиснути на спину. 

— Давай, ну ж бо! — підбадьорював я її, хоч вона мене не чула. — Вода пішла, молодець... 

Я тоді боявся, що не впораюся. Що вона не виживе і захлинеться, а виною тому буду лише я. 

— Дихай, Лисеня, дихай! — розімкнув я її губи і вдихнув порцію повітря. — Давай же, мала, дихай! Благаю... — я вдихнув у неї ще раз, проте ефекту не було. А головне — мені почало здаватися, що серце завмирає... Воно більше не стукало. — Ні... Чорт, ні! Алісо, ні! Живи, благаю... Чорт... — зводило мої руки судомою, але я знову спробував зробити штучне дихання. А потім почав тиснути на груди обома руками. Я робив масаж серця і вдихав у неї повітря, а перед очима пролітали ті дні, коли ми були разом.

Я згадував, як вона сміялася. Якою злою бувала після сварки. Якою ніжною вранці, коли ми прокидалися разом і просто дуріли в ліжку. Я ніби бачив ці кадри на плівці, ніби прокручував їх перед собою й намагався нагадати Алісі, якою вона була. Як вона поводилася, якою я її бачив на власні очі і... як вона виглядала живою... Тому що вона мала ожити... Я не можу змиритися з цим... І не буду.

— Лисеня, прокидайся! — кричав я їй крізь сльози. — Прокинься... — Але вона продовжувала лежати з посинілими губами. Не дивилася на мене і мовчала. Не ворушилася. — Ні, будь ласка! Не роби цього, чуєш? Тільки не вмирай, навіть не думай, чуєш мене? Не здумай... — Я продовжував вдихати в неї життя хвилину за хвилиною, не рахуючи число натисків. Я не міг повірити, що вона мертва. Ні, вона не могла померти, не могла... — Алісо... — плакав я і знову цілував її губи, сподіваючись на диво. — Лисеня... Господи, Лисеня... 

Я ніколи не вірив у Бога. Але якщо Бог і існує, то він має пощадити її. Їй ще надто рано йти. Аліса не може померти. Не може. Просто... не може... 

— А... кх... — раптом я почув те, чого так довго чекав. — Кха-кха... а... — здригнулася Аліса й намагалася схопити трохи повітря.

— Давай, Лисеня, давай же, ну! Кашляй! Кашляй! Борися, бийся... — Я поклав її на бік і дав прокашлятися. З цим кашлем я знаходив душевний спокій та усмішку на обличчі. — Кашляй, мала. Дихай...