Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська
Макс лежав у багнюці. На брудному березі затоки. Втомлений і просочений наскрізь крижаною водою. Його тіло тремтіло від холоду і напруги, мокра гусяча шкіра віддавала легкою парою тепла. Але він лежав на спині і міцно притискав мене до своїх грудей. Я чула, як шалено б'ється його серце. Як хаотично він дихає, ледве повіривши, що я не загинула і житиму.
Він просто гладив мене по мокрому волоссю і методично повторював:
— Все добре, Лисеня... Все добре... чш-ш-ш... чш... Все добре.
Коли я розплющила очі і усвідомила, що темрява зникла, що я раптом ожила і знову можу дихати, то перше, що я побачила — його обличчя. Воно було блідим і неголеним. З низкою тюремних татуювань, значення яких я не розуміла. Воно було шорстким і колючим, як той мороз, що поглинав мене там — на самому дні, коли я задихалася від води в моїх легенях. Але ці очі... Ці повні сліз та надії очі...
Вони не дозволяли Максу обдурити мене. Вони говорили про нього в ту мить набагато більше, ніж він міг розповісти мені за кілька годин. Вони були налякані, убиті втратою того, кого так відчайдушно реанімували руки... Ці жилаві, колоті шрамами руки, що притискали мене до мокрої поліцейської форми і віддавали мені останнє тепло, яким наповнювалося його серце.
Я ж не могла цього не зрозуміти. Такі речі не могли мені здатися, виявитися помилкою чи самонавіюванням. Він справді пішов заради мене на все. Макс пішов за мною до кінця і витягнув ненависне стерво з того світу. Він зневажав мене... принижував. Він мучив мене і бив, шкодуючи на словах, що не прикінчив Алісу Фергюсон відразу ж, як тільки побачив... Але насправді він майже пожертвував собою, щоби дістати мене з самого бісового дна, хоча навіть не уявляв, чи жива я, чи вже ніколи не скажу йому спасибі.
Він притискав мене до себе і мовчав. Макс нічого не казав і був просто радий тому, що я жива. Це було нестерпно дивно і водночас страшно. Я боялася... до болю у скронях не розуміла, що з цим робити. Як мені бути з цим почуттям — тим, що зароджувалося у мене всередині... Воно росло і ставало сильнішим. Воно дарувало мені тепло і не давало зняти його руки з себе, нарешті відсахнутися, відштовхнути його і спробувати втекти.
Адже проблема була в тому, що я не хотіла тікати. Тепер я не знала, куди йду і чи це мені потрібно... Мій головний ворог раптом виявився рятівником. А та, якій я хотіла довіряти, так підло мене підставила і практично добила... Після такого я чудово розуміла лише одне: довіряти у злочинному світі не можна нікому й ніколи, а єдиний, з ким мені буде безпечно — це Макс. Мій мучитель і страшний кошмар, мій невдалий колишній і обдовбаний наркотою викрадач, який бажав помститися мені за помилку. Але саме в ньому тоді я побачила захист.
І з тієї миті я стала вважати себе наново народженою. Мене минулої майже не залишилося — всередині знайомого тіла була вже не та зарозуміла дама, що звикла до розкоші та білих комірців. Вона лишилася там — глибоко під водою, вона впала з мосту і не спливла. Вона загинула. Її місце зайняла та, що не була схожа на дівчинку-зубрилку, з якою Макс Чорнов колись їхав містом, лякаючи пішоходів звуком клаксону. То була нова Аліса.
Налякана. Загнана у кут. Гонча, що втратила слід, і тепер не знала, де її будинок і хто її господар. Куди вона гналася і за ким бігла, перш ніж прокинутися тут — на брудному березі неподалік мосту.
Цій Алісі тепер доведеться розібратися, хто вона. Хто її друг, хто вороги. І лише одне милозвучне ім'я вона вже встигла внести до списку тих, кому слід помститися. І це ім'я — Стелла. А навпроти нього було жирним виведено "СУКА".
Макс доніс мене на руках до автостради, а там зупинив якусь машину. Просто показав водієві жетон — фальшивий поліцейський значок. І той покірно віддав нам свою тачку. Затишну та теплу. Тепер вона здавалася мені незрозумілою магією, адже буквально перед цим я була вже за межею й мимоволі звикала до холоду... А ще Макс зірвав з водія куртку і натягнув її на мене. Це зігрівало. І нехай у душі мені було соромно, але я не обурювалася.
Ми безмовно поїхали дорогою і незабаром завернули на промку. Я знову поверталася в ці похмурі місця, де колись кипіло життя, а тепер знайшли собі притулок бандити. От тільки незабаром і вони поїдуть звідси. І тоді наше лігво точно буде зруйноване часом — чому судилося померти, то вмирає за будь-якого розкладу.
— Господи... — зітхнув Макс і ліг на кермо обома руками, коли ми під'їхали до лігва, а мотор затих. — Я міг не встигнути. Ти ж це розумієш?
— Так, — відповіла я. — Так, я це розумію.
— Це просто... — хитав він головою, — просто кошмар. Цей день — це просто якесь... Може, розкажеш мені, як це сталося? Як так вийшло, що ти впала з мосту, Алісо?
Я розімкнула губи, щоб сказати йому просту річ, але врешті несміливо відповіла:
— Якщо я скажу... ти мені просто не повіриш.
— Тобі не варто було втікати. Це була погана ідея, Лисеня.
— Так... — підступила в мене грудка до самого горла, — я знаю. Я це вже зрозуміла. Пробач.
— Гаразд, — сказав Макс і смикнув за дверну ручку, — знайду тобі сухого одягу та рушників. Ще не вистачало, щоб ти захворіла...
Ми вийшли з машини, і Асафа вибіг до нас:
— Що?! — здивувався він, побачивши мене знову. — Ти... ти що, знайшов її?! Ти повернув принцесу?! Але нащо, брате, навіщо, га?! Навіщо ти все ускладнюєш?!
— Як почувається Буч? — запитав Макс, як ні в чому не бувало.
— З Бучем усе гаразд, мужиче. А ось із тобою, я подивлюся, тут очевидно є проблема. Ти нікого не слухаєш, ти просто береш і...
— Де Стелла?
— Стелла? — знизав плечима Ас. — Звідки мені знати, чуваче? Вона кудись зникла. Я її не бачив.
— Тож вона не поверталася? Вона не приїхала? — здивувався Чорнов. — Ти певен, що вона так і не повернулася?
— Гей, мен, — розвів руками ямаєць, — якби вона приїхала, то я б цей курчатко точно помітив. Проте її немає, як і не було... Десь вештається, не знаю навіть...
