Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська

— Приблизно мій вік. 

— Що ж, — підійшов він до мене й опустився на коліна, — тоді маю лише одну відповідь, крихітко... Це ти. Інших жінок у цьому телефоні немає. Якщо на фото дівчина, то це тільки ти, — впевнено сказав він і поцілував мою руку. — Хочеш чаю?

— Ні, це не я.

— Що? Та ну... ти мене просто розігруєш. Дай телефон.

— Ні, Роберте! — сховала я телефон за спиною. — Це точно не я! Я не маю на тілі татуювань! Хто ця жінка?!

— Дай телефон! Покажи! Там жодних "жінок"! Там є лише я! І ти! — переконував він мене, а потім зменшив запал і сказав уже спокійно: — Покажи мені фото, де я з кимось, крім тебе. 

— Ось, — показала я на фотку у телефоні. — Ти не подумав про те, що в дзеркалі можна побачити не лише твоє відображення, а й її... Вона не хотіла, щоб ти її фотографував. Не хотіла потрапити у кадр та затулила обличчя. Але ти навіть цього не помітив. Ти був такий захоплений собою, що навіть не помітив, як спалився... 

— Пф... — стали червоніти його щоки. — Ти побачила те, чого насправді немає. Це звичайнісінька... фотка... Це, напевно, ти просто потрапила в кадр. От і все, — переконував він швидше себе, ніж мене. 

— Роберте, ти що, і справді думаєш, ніби жінка може не впізнати себе на фото?!

— Це було давно.

— Це було кілька днів тому! — кипіла я, як і той чайник, що не міг більше стримувати свою пару. — На фотці була дата! Не роби з мене дурепу! І я не маю на руці довбаного татуювання! 

— Алісо, де ти там узагалі розгледіла татуювання? Я тут... я взагалі не бачу ніяких людей у ​​цьому дзеркалі. 

Я повернула собі телефон і... зненацька зрозуміла, що фото зникло.

— Ти її видалив, — не могла я повірити. — Ти просто тупо видалив цю фотку... 

— Її й раніше не було, — хитав мій наречений головою, ніби намагаючись мене гіпнотизувати. — Жодного відображення, крім мого, там не було. Тобі здалося. Просто... здалося... 

— Ні! — схопилася я і здуру кинула смартфоном у стіну.      

— Якого хріна, Алісо! — схопив мене Роберт за плечі і став трясти як несамовиту. — Що ти знову коїш?! Адже все було так добре!

— Хто вона, Роберте, хто вона?! 

— Я не знаю, про кого ти говориш, чорт забирай! У мене є тільки ти!

— Ти мені брешеш! Хто ця жінка на фото?! Хто вона?! Хто?!

— А ХТО ТАКИЙ МАКС?! — раптом заглушив він мене своїм криком. — ХТО ВІН?! ХТО ВІН ТАКИЙ?!

Я стояла і не могла зв'язати хоч кілька слів. Його контратака діяла на мене як потужний удар по обличчю — наче холодний ляпас із минулого.

— Я не… — закрутилася в мене голова. — Роберте, ти... 

— Це твій коханець, так?! Твій коханець?! Може, ніякого викрадення не було, ти просто злякалася серйозних стосунків із нормальним чоловіком і дременула кудись на відпочинок з якимсь... бородатим лісорубом, в якого холошні з підворотом та вітер у голові, а за душею немає жодного бакса?! — не переставав мене трясти за плечі Роберт. — Ким він працює, твій Макс?! Він волонтер, музикант, спортсмен?! А може, він просто жебрак баріста, який прикидається крутим мачо, продаючи каву за долар?! 

— Годі! 

— Хто такий Макс?! — тиснув на мене Баттон, змушуючи шкодувати про те, що я почала цю розмову.

Проте я не могла відповісти йому правду. Він не змусить мене розповісти це навіть під загрозою розправи.

— Немає його! — закричала я. — Не існує жодного Макса! Задоволений?! — здавило моє горло хрипотою.

А Роберт навпаки заспокоївся і нарешті відпустив мене, тихо сказавши:

— Ну от. Так само і жінки іншої не існує, крихітко... Її просто немає... Якщо ти хочеш, щоб я тобі вірив, то й ти мені вір. Ти в мене одна, і так завжди буде. Добре?

— Добре, — кивнула я. — Так.

Мені довелося визнати нічию та піти на компроміс. Він нічого не забув і міг взяти мене за живе будь-якої миті. І він чудово знав, що я боюся його втратити, тому на підсвідомості готова визнати, ніби неправа. Хоча це не так.

— Я відлітаю до Токіо сьогодні, — збирався Роберт на роботу. — Важливі справи — хочу залучити фінансування для твого проекту... Ти ж не проти? 

— Це надовго?

— На тиждень, не більше... Весь цей час ти замінятимеш мене. На пару з першим заступником — місіс Томпсон. Сара — досвідчена людина, загартований кадр старої школи. Вона тобі підкаже, що та як. А от мені краще не дзвони через дрібниці, буду занадто зайнятий. Плюс ця різниця в часових поясах... Сама розумієш... 

— Добре, — намагалася я не думати про погане.

— І дивись тут не роби дурниць без мене, окей? — підійшов він до мене і взяв за підборіддя. — А якщо сильно закортить, то дочекайся нареченого. Робитимемо їх разом.

Роберт усміхнувся і цмокнув мене в щоку. Але я не змогла йому відповісти тим же — я була майже впевнена, що він мені бреше. Втім, як і я йому.