Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська
— Щорічно блискавка вбиває сотні людей.
— Є страшніші речі, — відповіла я, відчуваючи, як дощ посилився. — Існує багато речей, які вб'ють тебе швидше. І листопадовий дощ у цьому списку не на самому початку.
Мені хотілося як слід намокнути та відчути себе живою. Хотілося запам'ятати цей момент. Хай як безглуздо це виглядало... Ми стояли так мовчки кілька хвилин, не промовивши жодного слова.
А потім мені Люсі сказала:
— Після твого приїзду вона така щаслива ходить. Просто світиться зсередини. Спить як убита. Але уві сні посміхається, уявляєш? — Я відчувала, як дощ струмує з голови тонкими струмочками і просочується крізь піджак, викликаючи мурашки по шкірі. Проте я продовжувала стояти та слухати її слова. — А потім так боляче спостерігати, як ця посмішка тане на очах. Вона розчиняється дедалі більше з кожним днем без тебе. Вона страждає, їй важко.
— Мені також важко. Мені б самій хотілося бувати тут якомога частіше. Хоч щодня... Але це неможливо. Адже ти знаєш.
— У середу буде вистава у школі. Барбара хотіла, щоб ти прийшла і подивилася... — тихо сказала Люсі. А коли знову блиснула блискавка і бахнув грім, вона додала зовсім напівголосно: — Барбі гратиме Піноккіо.
Після цього стало тихо. Було чути лише краплі дощу, що стукали по даху будинку. І ця тиша мене дратувала. Тому що я знала, що зараз порушу її, знову сказавши "це".
— Вибач, Люсі. Але цей тиждень завантажений як ніколи. Дуже... дуже важливі справи,— давалося мені насилу кожне слово,— бос залишив мене за головну... Мене й зараз не повинно тут бути, розумієш?
Я чекала від Люсі терпимості. Чекала розуміння того, що мені важко так жити, але іншого виходу немає — зараз я пов'язана по руках та ногах. Але вона просто засміялася. Раптом залилася нервовим реготом.
— Ха-ха-ха... ха-ха-ха-ха-ха...
— Що смішного? — поставила я риторичне питання. — Що смішного, Люсі? Чому ти смієшся? Над чим? Ти гадаєш, мені легко отак от іти й залишати її надовго?
— Може, ти забула, але домовленість була не така — ти обіцяла, що це ненадовго. Поки все не вщухне. Поки ти не станеш на ноги і не знайдеш стабільної роботи. А що ж тепер? Що далі? Цієї осені Барбара пішла до першого класу, а де була ти?
— Я готувалася до весілля. Адже ти розумієш, що це було важливо.
— Авжеж. Спочатку робота, потім роман із багатеньким шефом. Потім зненацька весілля. Яке зірвалося... Потім узагалі зникла на два місяці, немов у старі добрі часи. — Дощ не думав вщухати. І що більше зростав його шум, то голосніше ставали закиди Люсі. — Що буде далі?! Знову підсядеш на голку?! Почнеш по-чорному бухати?!
— Як ти можеш так розмовляти зі мною?! Не говори зі мною так!
— Ну так, звичайно! Звичайно! — розводила вона руками, вийшовши до мене під дощ. — Хто я така, щоб дорікати тобі?! Хто?! А знаєш, хто?! Я твоя сестра, бляха! Нехай і зведена, але сестра! А Барбара — то взагалі твоя рідна донька, Алісо! Цій дівчинці потрібна мати! Їй потрібна мама, розумієш?! Мені важко їй пояснити, чому тебе показують у телевізорі, а тут тебе нема!
— Люсі... — хотіла я щось сказати, але не знала, чи варто. — Пробач, я думала про це, але поки що...
— Користуйся моментом, поки ще не надто пізно! — перекрикувала вона дощ. — Поки вона ще вірить у дива! У Санта-Клауса і те, що мама може так сильно бути зайнята, що не з'являється вдома тижнями!
— Все дуже непросто, Люсі!
— Нехай у неї немає батька, але в неї ще залишилася мати! Ти досі боїшся, що він прийде по неї?! Гадаєш, він відбере її в тебе, якщо дізнається, що має доньку?! Не сміши мене, Алісо! Твоєму колишньому насрати, він давно вже вийшов із в'язниці та зник! Я впевнена, він зараз десь трахає повію або нюхає кокс, поки ти борешся з власними страхами! А він навіть не пам'ятає про тебе, розумієш?! Він навіть не згадав, що ти є!
— Ти помиляєшся, — сказала я, проте не наважилася сперечатися. — Це не так. Він не забув.
— Що?
Я не знаю, чи змогла б я тоді їй все розповісти. Чи вистачило б мені сміливості все викласти як є, а не обмежитись мовчанням, як я зазвичай робила... Проте за мною приїхала машина.
— Пробач, мені вже час, — сказала я і незграбно поплелася до хвіртки, наче п'яна. — Поцілуй за мене Барбару перед сном.
Я навіть не помітила, що залишила в будинку портфель і тепер сідала до автомобіля з порожніми руками.
— Боже правий! — була здивована до неможливого місіс Томпсон. — Ти вся промокла, Алісо! До нитки! Щось трапилося? Все нормально?
Я подивилася в заднє скло і побачила, як силует Люсі на узбіччі стає дедалі меншим. Поки зрештою не зник за поворотом. Мені було боляче покидати її та Барбару. До цього почуття не звикнути. Але цього разу я відчувала просто нереальний біль. І почуття провини — я була чудовиськом.
— Як з'їздили? — запитала я для годиться. Самій мені взагалі не хотілося думати про щось, пов'язане з роботою. Навіть проект тепер здавався не таким значущим. Хто я після того, що кою із власною донькою? Як мені все це пояснити?
— Все гаразд, мені будівля сподобалася. Не надто велика, не надто стара, зручно діставатися, фундамент та покрівля в повному порядку, тож можна обійтися косметичним ремонтом. Підготовка триватиме буквально кілька днів. А як пройшла твоя зустріч із хворою дитиною?
— Що? — здивувалася я власній брехні і не відразу зрозуміла, про що запитала Сара. — А, так... Дівчинка в порядку. З нею все добре. Я з нею... трохи поспілкувалася, щоб переконатися, що...
— У тебе на піджаку відбиток футбольного м'яча, — тицьнула пальцем місіс Томпсон мені в плече. — Невже ви з нею м'яча там ганяли? Боже... дивуюсь тобі, Алісо. Ти чудова людина — до чужих дітей ставишся, немов до рідних. Цій дівчинці точно пощастило. Не кожен має таку сильну підтримку, — усміхнулася Сара і витерла хусткою воду на моїх щоках.
— Так, — зітхнула я. — Це точно.
— Але ж це небезпечна штука.
