Доля чи випадковість? - Стефанія Лін

4

На диво цей тиждень проходить так само, як і попередній. Я очікувала якогось підбивання інших студентів на ненависть в мій бік, але нічого не змінилось.

В суботу ввечері, коли я вже змирилась з думкою "Кіно у компанії нахаби Артема", роздумую над тим, чи справді мені це потрібно? Так, ображати Лізу не хочеться, але й терпіти Артема цілий вечір - вище моїх сил.

Стою на зупинці в очікуванні автобусу, який підвезе мене до торгового центру, з кінотеатром на третьому поверсі, кутаючись в кардиган. Хоч осінь ще повністю не вступила в свої права, а денне сонце взагалі намагається переконати, що літо нікуди не пішло, вечори вже  холодні.
 

Під'їхавши до торгового центру: Оазис, відправляюсь на пошуки Лізи. Мобільний телефон, ще розбитий при першій зустрічі з Артемом давно вже пішов у смітник, а на новий грошей немає, тому я без зв'язку з зовнішнім світом.
Ліза стоїть у компанії Єгора та Артема біля входу у кінотеатр, постійно цілуючись зі своїм хлопцем. Артем удає, що його ця поведінка не бентежить, ну або він справді не звертає на таке уваги. Втягую у груди повітря, збираюсь з духом і роблю перший крок у напрямку компанії. Артем повільно обертається, немов відчув мою присутність, кривить губи у посмішці, а вираз обличчя говорить про цілу гаму негативних почуттів до мене. Ну що ж Ліра, гіршого вечора звісно не придумаєш, але ж ми йдемо у кіно, а там спілкуватись не потрібно, там потрібно дивитись на екран, відключивши розум. Підходжу ближче, відчуваю як щоки червоніють, а серце намагається вирватись із грудей. Долоні враз стають вологими, намагаюсь непомітно витерти їх об джинси, але бачу, що Артем помічає як я нервую. Від цього його зухвала посмішка стає ширшою, відкриваючи ряд білосніжних зубів.

- Ліра, привіт. - Ліза йде мені назустріч, радісно посміхаючись. Хоч хтось радий мене бачити, адже обличчя Єгора, як і Артема не виказує ніяких позитивних емоцій.

- Всім привіт. - Вітаюсь із хлопцями, підійшовши до них з Лізою, яка встигла мене обійняти та прощебетати, що дивимось ми не романтичну комедію, як планувалось, а Месників. Від цієї новини настрій одразу же падає, адже я ніколи не була прихильницею "Марвел".

- Привіт. - Буркає у відповідь Єгор.

- Ліра, це Єгор, а це....

- Артем. - Перебиваю подругу, яка чомусь вирішила поводитися немов не знає, що ми з ним давно знайомі.

- Радий, що пам'ятаєш моє ім'я. - Говорить Артем, але все що я чую, це музику його голосу.

- Важко його забути, коли перед очима стоїть номерний знак твого автомобіля.

Ліза з Єгором переглядаються, знизують плечима, перекинувшись поглядами: " Ми в це не ліземо".

- Сеанс через п'ять хвилин, йдемо? - Подруга підхоплює мене під руку і тягне у зал.
Хлопці прямують за нами не відстаючи ні на крок.

Поки ми вмощуємось на своїх місцях, показав на вході квитки, які заздалегідь купила Ліза, Артем мовчить як риба, не промовляючи ні слова. Якщо чесно я здивована, думала, що моя персона його більше дратує. Або я помиляюсь і не подобаюсь йому настільки, що навіть слів не заслуговую. Та думати про це, не те чого хочу. Чомусь, наперекір розуму, хочу, щоб сидів біля мене і щось прошепотів на вухо, як зараз робить це Єгор Лізі.
Подруга вирішила взяти все у свої руки, переконавшись за цей тиждень, що антипатія Артема викликана симпатією, тому звісно ж ми сидимо поряд. Я зосереджено дивлюсь на екран дивлячись трейлери нових фільмів, роблячи вигляд, що взагалі сприймаю якусь інформацію. Насправді ж це не так. Єдине про що думаю, це Артем. Як не стараюсь, але його настільки близька присутність мене хвилює. Наші руки торкаються одна одної знаходячись на одному підлокітнику. Я відчуваю тепло його тіла, яке переповзає немов змія, тонким струмочком до моєї шкіри. Впевнена, обличчя знову червоніє, але темрява кінозало мене рятує від нової порції скептичного погляду Артема.

Коли починається фільм, ми в один момент занурюємо руки у попкорн. Шкіра до шкіри й по тілу прямує такий адреналін, що забуваю дихати. Серце знову б'ється у грудях, як ненормальне і я боюсь, що його звук перебиває навіть голосний фільм. Здається, що Артем чує, як воно стучить, адже його косий погляд в мій бік разом із зіщуреним поглядом говорить, що терпить він мене заради Єгора, який терпить це заради Лізи. Забираю руку, закинувши попкорн у рот і починаю дихати. Думка про те, що мене просто терплять з'являється несподівано у голові і я ніби тверезію. Розуміння такого приниження вибиває землю з-під ніг і я відкидаюсь на спинку сидіння закривши очі. Несподівано відчуваю як гаряче дихання лоскоче шкіру шиї, а губи торкаються мочки вуха.

- Що, дійшло нарешті що тобі тут не раді? - Тихий, трішки хриплуватий голос Артем проноситься поряд. Від його подиху мурахи біжать по тілу, а ноги німіють. - Ти невдаха, Ліра.

Від його слів тіло починає бити дрібним тремтінням, на очі навертаються зрадницькі сльози. Все чого хочу, це відсунутись якомога далі від цього недоумка, а ще краще взагалі піти геть з кінотеатру.

Довго не думаючи так і роблю. Наплювавши на Артема, перехиляюсь через нього, говорю Лізі, що мені погано і практично вибігаю із залу. Через декілька секунд сльози вже градом біжать по щоках, залишаючи солоні сліди. Проходжу туалет, диванчики для відпочинку і виходжу на сходи. Збігаю, практично вилітаю із торгового центру, зупинившись на темній стоянці зовсім одна. Озираюсь у пошуках людей, але тут пусто. Витираю сльози на обличчі, розмазуючи їх більше по щоках аніж витерши йду просто вперед. Злість вирує у мені немов ураган, загрожуючи моєму нервовому спокою. Зневага, яку виказує Артем не просто ображає мене, вона чомусь торкається самого серця. Я не розумію чим заслужила таке відношення від нього у свій бік, не розумію, що могла зробити не так!

Прямую вперед, намагаюсь викинути будь-які думки із голови, але вони ніби навмисно немов рій ос, дзижчать всередині. Несподівано хтось ловить мене за руку, різко тягне на себе. Спочатку викрикую, але потім до носа доноситься знайомий аромат парфумів. Артем.

- Що за дурна звичка?? - Кричу до нього обертаючись.
Стоїть, одразу відпустивши мою руку, засунувши свої у кишені модних джинсів. Тонка, трикотажна футболка із довгим рукавом вигідно підкреслює кожний мускул на його тілі, який видно навіть у неясному світлі декількох ліхтарів. Темне волосся хвилями лежить у хаотичному порядку, але виглядає це дуже і дуже сексуально. А погляд...погляд такий, що здається Артем намагається зазирнути у саму душу, вивернути її навиворіт і зробити щось таке, що я ніколи не забуду. Але погане чи навпаки - це не ясно.

- А в тебе? - Питає у відповідь.

- В мене?!

- Так. В тебе. Чи з першого разу не ясно? - Схиляє голову набік, уважно роздивляючись обличчя.

Складаю руки на грудях, обвівши поглядом стоянку.

- Чого тобі?

- Ти плакала?

- Яка різниця? Я невдаха. Відчепись.

Хмурить обличчя роблячи крок вперед.

- Артем я не розумію причину твоєї ненависті до мене - говорю, відступаючи - але якщо чесно, мені байдуже. Просто залиш мене.

- Не розумієш? - Погляд цього недоумка стає якимось шаленим і безжалісним, а голос немов крига. - Не бреши Ліра. Я знаю, що ти задумала, але цього не вийде. Не зі мною.

- Ти про що?

- Не бреши, що нічого не знаєш!!! Не бреши! - Кричить, хапає за плечі й починає трусити.

- В-в-відпусти. - Намагаюсь сказати, але його руки настільки сильно стискають, що сльози знову мимоволі починають текти по обличчю. Важко ковтаю, немов у горлі стоїть комок. Не розумію чому він так! За що??

Відпускає, відштовхнувши назад. Розглядає свої руки, як щось страшне. Переводить погляд на мене і не знаю, що читає у мене на обличчі, але тихо говорить:

- Вибач.

Після цих слів розвертається до Оазису, швидко прямуючи до головного входу. Я ж повільно йду на зупинку, роздумуючи над цією подією розтираючи сльози по щоках.

Не пам'ятаю, як дійшла додому, не пам'ятаю як лягла спати, буркнувши мамі на добраніч. Пам'ятаю лише його погляд, який якби міг вбивати, давно вже б перетворив мене на купку попелу.