Доля чи випадковість? - Стефанія Лін

Вересень. Друга половина місяця.

Вже два тижні я студентка найкращого ВНЗ країни. Всі ці дні проходять в колотнечі, але я не жаліюсь, навпаки, мені дуже подобається. Кожна пара - це щось нове і цікаве. Кожна перерва - це гамір та жарти з одногрупниками. Я вже встигла подружитись з багатьма зі свого потоку, хоч навіть не думала, що можу мати стільки знайомих одразу. Атмосфера в університеті якась чарівна і приємна. Знаходячись тут я отримую задоволення, що я вже на крок ближче до виконання своєї мрії - безбідне життя для нас з мамою. Чудово те, що ніхто з одногрупників не звертає увагу на мій, набагато нижчий соціальний клас, ніж у них. Вони всі привітні, приємні люди.

З Лізою ми спілкуємось на перервах. Вона ділиться розповідями про хлопця з їхньої групи Єгора, з яким вони вже два рази гуляли. І здається мені, Лізі він дуже подобається.

Я ж поки на хлопців не задивляюсь, вирішив для себе присвятити всю увагу навчанню. А хлопці нікуди не дінуться.

На диво навчання дається легко, хоч із домашнім завданням я сиджу до ночі. Але я не жаліюсь. Шанс, який мені подарував батько Артема потрібно використати у повну силу, взявши всі знання, які тільки можу взяти.

 В понеділок, на третій тиждень мого навчання я зіштовхуюсьь з людиною, яку ніяк не очікувала зустріти тут. Артем. В компанії хлопців, що виглядають так само пихато, як і він. Як тільки наші погляди зустрічаються, його обличчя перекошує нахабна усмішка, обіцяючи мені "веселе" життя. Серце одразу ж  починає гулко битись у  грудях, погрожуючи зламати ребра. Не знаю чому воно так реагує на хлопця з музичним голосом, не знаю чому ноги в колінах починають труситись, але мені це не подобається. Тому що це обіцяє лише неприємності, яких я хочу по можливості уникати.

Його засмагла шкіра говорить сама за себе, мовляв, поки ви тут два тижні навчались, я відпочивав десь за кордоном попиваючи коктейль. Очі ж  холодні та злі, немов крига. Відмахнувшись від погляду, ніби Артем вдарив мене по обличчю поспішаю, притиснувши книжки ближче до грудей, пройти повз, удаваючи, що я його не впізнала. Та інтуїція говорить, що моє повне ігнорування не допоможе. Артем моя серйозна проблема, що загрожує моєму перебуванню в університеті.

Проходячи повз компанію другокурсників, яким Артем вже встиг щось сказати, махнувши головою в мій бік, поки я дивлюсь на свої ноги що крокують вперед, чую слова і смішки в мій бік.

- Повія. - В кулак, ніби кашляючи сказав блондин поряд з Артемом. І голосний сміх.
Піднімаю обличчя до блондина, вирішив не терпіти хамства, дивлюсь йому в сірі очі.

- Проблеми??

- В тебе, так.

- З якої радості? - Перевожу погляд на Артема, розуміючи, що це його рук діло.

У відповідь чую дикий сміх та улюлюкання. Я не збираюсь терпіти такого відношення, тим більш незаслужено. Ігнорую погляди інших студентів, які вже починають зглядатись в наш бік, як помічаю в кінці коридору Лізу збентежену тим, що відбувається на її очах. Прямую до неї, кинувши ненависний погляд на Артема. Продираюсь скрізь натовп учнів, поглядом відповідаючи на німе питання подруги " - Що відбувається?", " - Я не знаю" .

Ліза підхоплює мене під руку і веде в столову, садить за один із столиків. Через декілька хвилин повертається з двома порціями салату.

- Ну? - Запитує, підперши кулаком підборіддя.

- Що ну?

- Твоє обличчя занадто бліде і я аж сюди чую, як гримить твоє серце. То був Артем? Ти ж казала він брюнет.

- Ні. То був один із його друзів, наскільки я зрозуміла.
- І що він хотів від тебе?
Потупивши очі донизу мовчу. Соромно зізнатись, як блондин мене обізвав.

- Ліра. Що він сказав?

- Повія.

- А Артем?

- Мовчав.

- І все?

- А має бути ще щось?

- Здається мені, що ти Артему просто подобаєшся, а він ще просто не вийшов з того віку, коли дівчат смикають за коси, аби привернути увагу. - Говорить Ліза зі знанням справи.

-Ти що смієшся з мене? Він на другому курсі, він вже вийшов з того віку. Все що Артем відчуває до мене - ненависть.

- Ой, Ліра...Ліра. Не вмієш ти читати глибше.

- Ліза, тут не потрібно щось читати, тут потрібно бачити його погляд. І мені все одно, подобаюсь я йому чи ні. Я прийшла сюди вчитись, а не догоджати комусь. Все, я не хочу про це розмовляти.

-Добре. - Подруга піднімає руки догори, ніби здається. - Ми з Єгором офіційно зустрічаємось і просто щоб ти знала, він Артема друг. Як раз сьогодні мене познайомив з ним. Я просто не знала, що це один і той самий Артем.

Здивовано підіймаю погляд на Лізу, не вірячи своїм вухам.

- Ти серйозно?

- Угу. - Відповідає, жуючи капусту з салату. - Але ж це не страшно. На вихідні підемо у кіно, як і домовлялись. Тільки четверо. 

- Ми домовлялись йти двоє, Ліза. І мамі затримують заробітну плату, тому не знаю чи зможу...

- Я заплачу, Лір. Все нормально. - Перебиває подруга.

- Ліза...

- Ні. Я плачу тому що так хочу. Ти ж знаєш як я тебе люблю.

- Знаю. Але скажи, Єгор же з тобою у групі?

- Тааак.

- Але друг Артема, який на другому курсі?

- Так. Але вони сусіди, з дитинства знають один одного і все таке, тому зрозуміло чому вони дружать разом.

- Ага. Хто взагалі з Артемом може дружити...

- Не починай. Він зараз біситься, а потім перестане. Просто не звертай уваги.

Це легше сказати аніж зробити. Як не звертати увагу, якщо в мій бік почнуть сипатись різного характеру словечка?

- Пішли на пару Ліра. Сьогодні наші дві групи разом.

Немов у тумані піднімаюсь за подругою, яка вже встигає майже вийти зі столової. Перед очима  пливуть образи мого приниження на весь універ, якщо Артем почне пропаганду " - Ні Лірі" далі. Одне слово " повія" це тільки початок, чомусь мені так здається. І на жаль інтуїція рідко мене підводить.

Так само я знала в той день, коли тато нас покинув, що він піде. Відчувала це на якомусь іншому рівні, читаючи це в його очах. Так і зараз. Я знаю, що з цього моменту - Артем мій ворог, моя проблема.