Доля чи випадковість? - Стефанія Лін
Не можу навіть зрушити з місця. Жагуча ненависть кипить в мені немов лава, заповнюючи тягучою рідиною вени замість крові. Все чого хочу зараз, підійти до нього і боляче вдарити. так, щоб відчув хоча б фізично те, через що пройшла вчора морально. Стримуюсь, стискаю руки в кулак, поправляю лямку портфеля на плечі, дивлюсь в його зелені очі й обходжу стороною, виходячи на дорогу, яка веде до зупинки.
- Ліра. - Наздоганяє, хапаючи за зап'ястя, притягуючи до себе. Вдаряюсь спиною об його груди, одразу ж відчувши аромат парфумів, який ореолом окутує моє тіло. Вириваюсь, відхожу на декілька кроків назад.
- Що ти хочеш? - Запитую холодним голосом.
- Подарунок сподобався?
- Який подарунок?
- Смартфон.
Втрачаю на деякий час мову, не знаючи що відповісти.
- Ти що знущаєшся?
- Ні. - Ясні зелені очі уважно роздивляються обличчя. Непомітно підходить ближче, знову занурюючи мене в свій терпкий аромат. Сонячне проміння грає з темно - русявим волоссям Артема, перетворюючи його в рідке золото.
- Ти знущаєшся. Знову. - Стверджувальним тоном. Роблю крок назад.
- Подумай Ліра. Подумай уважно. І тоді зрозумієш.
- Що зрозумію??? Що???? Що ти пихатий недоумок, мажор, який чомусь мене ненавидить?? Так не вийде Артем. Ти не можеш принижувати мене, а потім приходити під дім і говорити загадками.
- Я тобі прямо говорю. Прямо зараз. Але ти не бачиш Ліра. Ти не хочеш бачити.
- Скажи краще, яке ти відношення маєш до телефону? - Питаюсь, відступаючи ще далі.
- Ти знаєш.
- Ні. Я знаю, що мені його подарувала мама.... - одна зі здогадок промайнула в голові - яка збирала гроші на нього з літа, після аварії. Стій. Твій батько начальник "Тренд банку" ? Так? Всі говорять про це в університеті. Тому ти причепився до мене?? Бо мама працює там? Тепер все зрозуміло. ХА-ХА. Через те, що ти збив мене, батько напевно дав тобі дранків, зрозумів що ти збив доньку однієї людини з персоналу і не важливо прибиральниця вона чи ні, й тому він допоміг вступити до ВНЗ, ще й бонусом допоміг мамі придбати телефон, тому що той розбився. Так? Я права???
Артем зупиняється, перестав наступати в мій бік й починає сміятись. Голосно, з надривом, але зовсім не весело.
- Ліра.... Боже...- Проводить рукою по волоссі, розтріпуючи чуба. - Подумай ще. Ти права. Але думай глибше.
- Куди вже глибше?? Ти ненавидиш мене, але сам не знаєш за що. А тепер вибач, я запізнююсь на пару через тебе.
- Хай щастить. - Грубим голосом кидає в спину. Сідає в автомобіль й з характерним звуком мотору виїжджає з двору на високій швидкості.
Приїхавши до університету намагаюсь не звертати увагу на перешіптування за спиною, косі погляди й смішки. Ліза зустрічає мене біля входу, підхоплює під лікоть і ми разом йдемо на пару. Розходимось по різним кабінетам, перекинувшись поглядами. Заходжу в аудиторію стійко витримуючи погляди одногрупників. Сідаю за парту поклавши портфель поряд на підлогу, діставши зошит та ручку. Півтори години уважно слухаю викладача подумки відсторонившись від слів " Ліра спала з хлопцем найкращої подруги, уявляєш. Як так можна? ". " А ти бачила як Артем її відшив вчора? Це було епічно ".
Намагаюсь закритись від цих слів, удати, що не чую, але чомусь не виходить. Кожне слово, образа, шепотіння робить боляче. Кожний погляд що принижує, посмішка, колють в серце, в душу...
Шумно втягую повітря в легені, з прикрістю думаю про наступні пари та як мені їх пережити й не втекти додому.
На перерві йду в столову перекусити з Лізою й почути слова в підтримку мого морального стану.
- Ну як? - Питає подруга співчутливо заглядаючи в очі.
- Ніяк. Жахливо.
- Скоро всі забудуть слова Артема. Побачиш.
Саме в цей момент, коли слова зриваються з уст Лізи до нашого столику підходить хлопець з паралельного потоку. Схожий на колобок та кульбабку одночасно, тому що волосся довге та курчаве стирчить в різні сторони спіральками, а живіт як у Карлсона.
- Гей, Ліро. - Підморгує в мій бік. - Ти не хочеш зустрітись? Кажуть ти тепер доступна...
Не встигши відреагувати на таке нахабство, чую десь в середині столової дикий сміх. Ходяча кульбаба знову підморгує, торкається своїми гидкими руками спини і йде на своє місце, поглинати свою величезну порцію картоплі й декілька котлет. Обертаюсь на компанію, яка так і не перестає сміятись і звісно ж помічаю ЙОГО! І це ненормально. Він просто знищує мене, моє життя кожним своїм вчинком. Сидить в півоберта, тримаючи на колінах блондинку - барбі з рожевими вустами, вдягнуту немов дівчина легкої поведінки. Але його очі дивляться на мене, у саму душу. Спостерігають за моїм виразом обличчя, за кожним рухом. Уважно, немов від цього залежить його життя, немов йому приносить це неймовірне задоволення, затуманює розум... Артем не сміється на мій подив, він просто дивиться. Вуста стиснуті в тонку лінію. Блондинка в'ється навкруг нього, щось шепоче на вухо, але я бачу, що він її не те що не слухає, а навіть не намагається слухати.
- Ти бачиш Лізо? Бачиш? Якщо хлопець, над яким жартують усі інші може підійти до мене і сказати таке, я впала нижче плінтуса. І все завдяки Артему. Довбаному Артему Бойко.
Ліза мовчки підіймається, підхоплює мене під руку й намагається вивести зі столової.
- Стій. - Зупиняю її.
Беру стакан з компотом й рішуче йду до Артема. Його зелені очі розширюються від здивування, з цікавістю спостерігаючи за мною. Підійшовши плескаю залишки компоту йому в лице. Ставлю стакан на столик поряд, складаю руки на грудях й дивлюсь прямо на нього. Артем підіймається на ноги скинувши барбі, нависає наді мною немов грозова хмара. Задираю голову доверху, щоб бути з ним нарівні, щоб не здаватись настільки нижчою. А він дивиться. Просто дивиться. І я не бачу злості чи ненависті, бачу лише маленьких чортенят які ось-ось знищать мене одним поглядом. Каплі компоту стікають по щоках, тонуть в комірці рубашки накинутої поверх футболки. Витирає рукою обличчя й тихо посміхається, лише для мене. І від цієї такої посмішки метелики ніби побачивши яскраве світло починають летіти прямо на нього.
- А ти молодець, Ліро.
І на цьому все. Артем просто обертається й виходить зі столової. А я ніби заціпеніла. Стою на місці дивлячись йому в слід і від здивування не може вимовити ані слова. Ліза тягне за руку виводячи зі столової.
- Ти що?! - Шипить мені на вухо. - Зовсім здуріла??
Я мовчу. Мені немає, що їй відповісти. Просто розумію, що мала це зробити. Мала якось відповісти на його поведінку, на чутки які він розповсюджує по універу, на знущання...на ненависть. Невже я повинна це терпіти? Думаю ні. Я не заслуговую такого відношення й ненависті в мій бік. Я не зобов'язана подобатись всім, але причин для масової відрази теж немає.
Приходжу перед дзвоником до аудиторії, сідаю на місце й помічаю розірвані зошити з конспектами, розрізаний портфель та залиті соком підручники. І в мені щось надломлюється. Що я там казала, що не повинна терпіти такого відношення?? Я помилялась. Знаю, зіпсовані речі - це тільки початок. Початок кінця.
***
Прийшовши додому, перше що роблю - це викидаю портфель. Зошити, підручники та іншу канцелярію дбайливо розкладаю на дивані, намагаючись склеїти, висушити їх. Мимоволі починають текти сльози по щоках. Солоні немов морська вода. Через них все розпливається перед очима й не одразу чую, що до мене хтось дзвонить. Дивлюсь на екран, але все розпливається немов в тумані.
- Алло?
- Лірочка, донечко, ти не проти якщо сьогодні я не прийду додому?
- Мам? - схлипуючи.
- Щось сталось? - Голос мами одразу стає занепокоєним.
- Ні, все нормально. Втомилась просто.
- Точно?
- Так. Все добре. Що ти там казала, що не прийдеш?
- Я хотіла з Антоном піти в кіно, а потім.... потім поїхати до нього. - В нерішучості відповідає мама.
- Добре. Відпочивай. За мене не переймайся.
- Ліро... Ти впевнена? В тебе такий голос....
- Мам, все чудово. - Гірко посміхаюсь сама собі. Нічого не чудово. Все летить в Тартарари.
- Добре донечко. На добраніч.
- На добраніч, мам.
Кладу слухавку й падаю на диван розкинувши руки. Вечірнє сонце заглядає в вікно кімнати, розфарбовуючи все у лілово - червоний колір. Відсторонено думаю про роботу. Потрібно починати її шукати. Потрібно зайняти себе так, щоб не думати про університет. Я повинна сконцентрувати увагу на навчанні й роботі. Знову дзвонить телефон. Не дивлячись на екран знову кажу:
- Алло.
- Ліра, - Ліза схвильованим голосом починає, - сьогодні вечірка в клубі " Токіо ", не хочеш сходити? Розвієшся трохи.
З хвилину мовчу обдумуючи пропозицію.
- Гроші потрібні, Ліз. А в мене ще й портфель зіпсований.
- Я заплачу. - Відмахується подруга. - Йдемо?
А чому б і ні? Чому б не відволіктись від проблем й відірватись на повну?
- Йдемо.
- В десять я заїду за тобою.
- Добре.
Натискаю відбій, відкидаю телефон вбік, а в середині все ніби оживає від якогось невідомого мені передчуття. Зриваюсь з дивану і йду приймати душ. Потім вирівнюю волосся, вдягаю джинси й топ, наношу неяскравий макіяж на бліду шкіру, намагаючись надати їй рум'янцю, але провалююсь повністю. Змиваю все, залишивши лише туш. Дивлюсь на годинник: 22:00. Одразу ж дзвонить Ліза.
- Я в таксі. Виходь.
- Добре. Вже.
З невідомим раніше передчуттям виходжу на двір, сідаю в таксі на заднє сидіння до Лізи.
- Ну, готова? - Питається вона.
- Так. - З посмішкою. - Готова.
Приїхавши до клубу, Ліза завдяки грошам батьків садить нас за один із VIP- столиків, замовляє два алкогольних коктейлі розглядаючи танцмайданчик. Спітнілі тіла хлопців й дівчат приблизно мого віку танцюють в унісон похитуючи стегнами в такт музиці. Деякі пари притиснувшись один до одного цілуються в світлі диско - кулі та мигтючих кольорових вогнях.
Офіціант приносить коктейлі з хитромудрим плетінням декількох трубочок, ставить на стіл і йде до інших столиків. Майже залпом випиваємо коктейль, замовляємо ще декілька різних починаючи із Лізою сміятись зі всяких дурниць. Музика гримить в вухах, баси проникають в саме тіло. Здається ніби вона торкається мене із середини. Алкоголь б'є в голову і тіло хоче пускатись в танець. Несподівано до нас підсідає Єгор із декількома незнайомим хлопцями. Обіймає Лізу, одразу ж полізши її цілувати. Решта замовляє декілька пляшок горілки сік, закуску й кальян. Коли офіціант все приносить випускають клуби диму в повітря. Відчуваю як хтось пригортає мене до себе, спітнілі долоні проводять по оголеній шкірі живота. Здригаюсь, відкриваю помутнілі очі від спиртного. Уважно дивлюсь на хлопця який притягує мене ближче випускаючи дим мені в обличчя.
- Потанцюємо?
Киваю, не маючи сил рухати язиком. Встаю слідом за хлопцем, який вже тягне мене на танцмайданчик. Його руки обвиваються навколо моєї талії, постійно заповзаючи нижче.
- Я Макс.
У відповідь йому знову киваю. Кладу голову йому на плече, відчуваючи як крутиться голова від випитого. Не розумію чи рухаюсь в такт музиці, чи просто стою опустивши руки, але чітко усвідомлюю, як руки Макса нишпорять по тілу. Ніби ненавмисно пальці зачіпляють груди, опускаються нижче, притискаючи ближче до себе. Якісь тривожні дзвіночки намагаються сказати мені, попередити, що краще повернутись за столик, або взагалі поїхати додому, але чомусь я так і продовжую рухатись разом із Максом.
- Відійдемо? - Видихає у вухо.
- Так. Мені жарко.
- Я проведу тебе на вулицю. Так?
- Ага.
Макс допомагає вийти на двір з нічного клубу, заводить за нього, садить на якусь лавочку розміщуючись поряд. Відчуваю як голова йде обертом. Нудота хвилями накатує на мене. Опираюсь на спинку лавочки. Не можу ніяк контролювати своє тіло. Розумом починаю розуміти, що Максу взагалі байдуже на мій стан. Він підсувається ближче, запускає руку під майку не хвилюючись холодно мені чи ні. Зухвало торкається грудей. Нахиляє обличчя ближче збираючись поцілувати.
- Відстань. - Сп'янілим голосом говорю і ніби чую себе збоку. Мляво намагаюсь відштовхнути Макса, але все що виходить це просто підняти руку, а потім з глухим стуком опустити на лавочку. - Відстань.
Макс заводить мої руки за спину міцно їх тримаючи, стискаючи сильніше і сильніше. Накриває своїми губами мої, торкається язиком мого. Від відчуття нудоти та огидності стає гірше ніж було.
- Пусти мене. Будь ласкаааааа..... Я не хочу.
Макс не слухає. Кладе моє зрадницьке сп'яніле тіло на лавочку, притискає зверху своєю вагою й намагається розстебнути ґудзик на джинсах. В голові одразу же ясніє, але координацію рухів це не повертає. Починаю плакати.
- Пусти... Не треба... - Шепочу.
- Давай. Всім дала...Артему дала... Я теж хочу.
- Нічого не було... Боже.... Пусти.... - зриваюсь на крик.
Максим не зупиняється, опускаючи свої губи все нижче. Ніяк не реагує на мої прохання і схлипування.
- Я тебе прошу. Відпусти. Не треба. Я не хочу.
Розуміння того, що відбувається, жаху, який має ось - ось статись проноситься в думках червоними неоновими літерами. Звідкись беруться сили, відштовхую Макса від себе. Від здивування падає на землю поряд.
- Ти що?? Взагалі ??! Я тобі зараз покажу, що таке справжній чоловік.
Штовхає мене в груди, не розрахувавши сили спостерігає як падаю на землю, на те місце де тільки що був він. Сідає зверху, притискає горло однією рукою, іншою задирає топ доверху.
- Благаю.... Не треба. - Хриплю, відчуваючи як повітря повільно закінчується в легенях.
- Тобі ж сказали. Відпусти. - Мелодійний голос лунає зовсім поряд.
Хтось забирає Макса від мене, відкидає в бік й допомагає мені підійнятись. В темноті не видно обличчя, але цей аромат я дізнаюсь всюди...
