Доля чи випадковість? - Стефанія Лін

В повній тиші Артем під'їжджає до мого під'їзду. Зупиняє автомобіль й з важким зітханням запускає руку у темне волосся розтріпуючи його у різні боки. Відчуваю його важкий погляд на мені, як щось фізичне. Закриваю очі й відкидаю голову на спинку сидіння. Чомусь ніяк не можу змусити себе вийти з автомобіля на двір. Ноги ще не відійшли від довгого бігу без взуття й печуть вогнем.

- Чому не взяла гроші й не викликала таксі? - гнівним тоном.

- Тому що мені не потрібні подачки від тебе. - Відповідаю так і не відкриваючи очей глухим голосом.

Мовчить. Більше нічого не говорить. Тиша напружено висить між нами. Відчуваю, що хоче ще щось сказати, але мовчить. Відкриваю дверцята, ступаючи на холодний асфальт.

- Ліра... - Кличе слабким голосом.

Зупиняюсь на півдорозі, повертаюсь до нього із запитуючим виразом обличчя.

- Що?

- Я маю вибачитись за те що накричав. За те що....

- Ще щось? - Обриваю на півслові.

Обличчя змінюється з винуватого на роздратоване.

- З тобою не можливо нормально спілкуватись.

- Те саме можу сказати про тебе.

- Добраніч, Ліро. - Вирішує не продовжувати вибачатись.

Виходжу з джипа й не озираючись йду до під'їзду. Зупиняюсь на хвилину прислухаючись до шуму з-над двору. Деякий час стоїть тиша, а потім чую шум мотору автомобіля.

Зайшовши до своєї маленької квартири з якимось байдужим відчуттям підмічаю всі її недоліки, бідність. Згадую, як мама подарувала новий телефон, свої відчуття в той момент. Як вона могла? Як вона могла мені не розповісти про те, що роман в неї з татом Артема? З одруженим чоловіком, її керівником, татом.

Ніколи не думала, що навчання, та й взагалі життя перетвориться на знущання наді мною через мамин вчинок. Я розумію гнів Артема, його думки, погляд на ситуацію. Думаю так само б міркувала на його місці. Що ми можемо запропонувати сім'ї Бойко? Що моя мати може запропонувати його татові? Нічого. Абсолютно нічого окрім любові. Але хіба батьки Артема не зразкова закохана пара? Принаймні на публіці саме таке.

Але все одно це не виправдовує вчинок Артема. Викинути мене як сміття із квартири навіть не давши взутись, кинути гроші ніби я жебрак, навіть не гідний його погляду. Тому я лишила гроші, телефон. Тому пішла пішки. Я не жебрак. Я не собака, яку потрібно приголубити. Я не мисливець за його грішми чи статусом. Звісно ж я б не відмовилась покращити фінансовий стан, але ніколи б нікого для цього не використовувала.

Роздягнувшись відправляюсь у ванну. Увімкнувши душ, встаю під гарячу воду, відчуваючи, як вона змиває всі події сьогоднішньої доби. Відтерши брудні ноги від бруду й відчуваючи себе оновленою, з насолодженням, відкинувши всі думки про Артема, Макса, Маму йду до кімнати. Лягаю на розкладений диван у повній темряві вдивляючись у стелю, уявляючи себе легкою немов пір'їнка. Сама не помітивши віддаюсь у владу Морфея.

* * *

Ранок середи починається з того, що навчання я успішно проспала. Розуміючи, що якщо пропущу оди день нічого не зміниться. Я просто ні фізично ні морально не маю змоги йти до університету. Знову витримувати насмішки, ще й напевно слухати, як я в Токіо учора зганьбилась. Бачити зелені очі повні ненависті теж не хочеться.

Тому солодко потягуюсь зажмурюючи очі від полуденного сонця. Годинник гучно цокає висячи перед очима, на протилежній від мене стіні. Стрілки повільно біжать уперед прямо кажучи, що на пари йти вже точно немає сенсу. Доля вирішила за мене сама. Ну або це випадковість.

Повертаюсь на бік, кутаючись в ковдру, коли чую стук у двері. Кого це могло принести до мене? Зітхнувши підіймаюсь, розуміючи, що людина вже починає стукати голосніше.

- Хто там? - Питаюсь крізь двері.

- Ліра... - голос Лізи звучить глухо. Відчиняю їй, впускаючи у середину. - Чому тебе не було сьогодні? Чому я не можу до тебе додзвонитись? І де ти вчора зникла? - завалює питаннями.

- Чекай. - Ставлю перед собою руки. - Все розповім. Роззувайся.

Ліза знімає взуття й проходить до кімнати. Підіймає брови у німому запитанні при погляді на диван із зім'ятою ковдрою.

- Що? Я проспала.

- Проспала? Ти ніколи не просипаєш.

- А сьогодні проспала.

Наспіх збираю постільну білизну складаючи в середину дивана. Ліза допомагає дивлячись осуджуючи, але мовчить.

Сідаємо разом на диван.

- Ну? - Подруга згинає ноги під себе краще вмощуючись. - Ліра, чай не запропонуєш?

- Точно. - Повільно йду на кухню. Поставивши чайник на газ повертаюсь у кімнату.

- Розповідай.

Важко зітхаю, тру очі роздумуючи, що їй потрібно знати.

- В Токіо я перебрала зі спиртним.

- Ну це я зрозуміла, коли побачила тебе в компанії Макса на танцмайданчику.

- Тоді чому не зупинила, коли він вивів мене на двір? - Хмурю обличчя.

Ліза облизує сухі губи, її обличчя виглядає винувато.

- Не знаю. Пробач.

- Все нормально. - Відмахуюсь.

Потім розповідаю про приставання Макса, про Артема, який з'явився дуже вчасно, побиття Макса й про мій візит до нього додому. Опускаю деталі про матір і тата Артема не знаючи чи взагалі хочу про це говорити. Розповідаю про крики Артема, про втечу від якогось незнайомця й знову про Артема, який мене врятував вже вдруге за вечір. Ліза тільки кліпає очима, мовчки роздивляючись гамму емоцій на обличчі.

- Ого. А чому він кричав?

- Не знаю Ліз. Не знаю. Але я більше так не можу. Можливо мені доведеться піти з університету.

- Ти що???! Як це піти? Це ж твоя мрія. Ти не можеш піти через якогось придурка.

Сумно всміхаюсь. Я не можу їй розповісти все, не можу обґрунтувати свій вчинок. Мені потрібна робота, гроші, надія на нормальне майбутнє. Думаю постійний стрес на навчанні цьому не сприяє.

- Можливо я візьму академвідпустку. Мені потрібні гроші Ліз. Робота.

Деякий час мовчимо, кожна у своїх думках. Чайник розривається від свисту, поки Ліза не вимикає його. А я навіть не чую, настільки замислилась, занурилась у думки.

- Як у вас з Єгором?

- Чудово все. З Артемом він знову спілкується попросивши більше не пускати таких слухів.Він такого не любить.

- Я рада за вас.

- Лір....

- Мммм?

- Ти не можеш покинути університет. Просто не можеш. Як же твоє майбутнє? Хочеш я попрошу Єгора поговорити з Артемом?

- Ні. Не потрібно вплітати сюди ні тебе ні твого хлопця. Це між нами.

- Ти щось мені не кажеш, так? Що ще є?

- Ліза я не можу і не хочу. Але ти права, є дещо глибше ніж проста примха Артема познущатись. І якщо чесно я навіть не знаю, хто тут більше винний, я чи він.

Подруга обіймає мене сильно притискаючи до себе.

- Щоб ти не вирішила, я з тобою. Ти хороша людина. Я тебе знаю.

- Дякую. - Обіймаю Лізу у відповідь майже плачучи від її слів. Для мене так важливо, знати, що є хтось, хто не рахує мене корисливою людиною.

- Мені треба йти. Ти завтра будеш?

- Не знаю Ліз. Подумаю.

- Ти так і не розповіла де телефон.

- Так? - розсіяно перепитую. - В Артема.

- Чому він у нього?

- Я забула його.

- Оооо, і він сьогодні мені нічого не сказав навіть. Міг віддати.

- Напевно. Все складно.

- Добре. Ліра завтра маєш бути в універі, зрозуміла?? Ніяких думок про " кину, візьму академку й тому подібне ", ти повинна довчитись.

Весело сміюсь, відчуваючи як Лізи настрій передається мені, як важкість від подій вчорашнього дня, відступає у тінь минулого. Як би там не було, я зі всім впораюсь.

- Як скажеш, Ліз. Дякую.

Подруга взувається, на прощання знову обіймає й виходить з квартири.

Роблю собі чай, встаю біля підвіконня роздивляючись листя на деревах де - не - де пожовтівши. Скоро жовтень. Один місяць - вересень - приніс стільки всього. Невже таке буває? Після візиту подруги мій моральний стан трішки покращився, але думками все одно повертаюсь до вчорашніх слів Артема. Про мою мати і його тата.

До речі. Мама. Де вона? Хіба вона вже не повинна бути вдома?

У двері хтось знову стукає. Тихо й нерішуче. Точно не мама, вона б відкрила своїм ключем. Відчиняю двері й завмираю від здивування. Бойко Антон. Тато Артема. Мамин керівник. Ого.

- Добрий день Ліра. - Говорить привітним тоном й без запрошення заходить до квартири.

- Д -д -добрий.

Як ні в чому не бувало проходить на кухню, вмощуючись на табуретці біля стіни.

- Ти знаєш хто я?

- Так. Мамин керівник. Тато Артема Бойко.

- Так. - Важко зітхає. - А ще я зустрічаюсь із твоєю мамою, допоміг вступити тобі у внз....

- Знаю. - Перебиваю його на півслові. Дивуюсь його красі. Такі ж зелені очі, як і в Артема. Волосся майже чорне, з м'яким відливом медового кольору. Статний, високий із засмаглою шкірою в дорогому костюмі. Він так безглуздо виглядає на нашій кухні, що в середині себе починаю сміятись.

- Я чув у тебе проблеми?

- Які? - перепитую.

- Мій син дізнався про нас із твоєю мамою. Так?

- Так.

- Перетворив твоє життя на пекло?

- Можливо...

- Я хочу, щоб ти дізналась, чому я зустрічаюсь з Марією, твоєю матір'ю. Тобі ж цікаво?

- Чекайте. Я щось не розумію. Ви питаєте про знущання Артема, знаєте про них і тут же хочете розповісти, чому ви з мамою?
Для чого?

- Тому що доросле життя важке, Ліра. Іноді доводиться усе життя платити за помилки молодості.

- Тоді поясніть своєму дорослому сину, що я не винна у ваших стосунках.

- Вже. Він зрозумів.

- Хахахах, не думаю, що він зрозумів.

- Йому потрібен час. Ти хочеш знати правду?

Хмурюсь. А мені потрібно її знати??

- Так. - Відповідаю.

Антон збирається із силами, бачу це по виразу його обличчя. Уважно дивиться на мене й каже:

- Артем не мій син. А ти... Ти моя донька, Ліра.

Завмираю не вірячи своїм вухам. Що????!!!