Доля чи випадковість? - Стефанія Лін

Яскраве світло б'є прямо в очі, зажмурююсь, намагаючись звикнути до цього.

- Забій лівого ребра, друга ступінь. Дівчину відпустити додому ми не можемо. Артем, ну як так??

Лікар та хлопець, який і став причиною моєї травми стоять біля дверей в палату. Рухаюсь на ліжку, одразу відчуваючи гострий біль в ребрах. Тихий стогін мимоволі виривається з рота. Артем з лікарем повертаються до мене.

- Мене звуть Андрій Михайлович. Я ваш лікар. Скажіть, як вас звати? При вас не було ніяких документів.

Ага, напевно тому що я не збиралась потрапляти під колеса автомобіля.

- Ліра. - Кожне слово дається нелегко, супроводжуючись важкістю разом з болем.

- Ліра, у вас другий ступінь забою лівого ребра. Декілька днів ми потримаємо вас у лікарні, подивимось за вами, а потім думаю відпустимо додому. Ви скажете номер телефону когось із близьких, щоб ми могли повідомити їм про цю прикрість?
 

- Т-т-так. Мама. У мене тільки мама.

- Як маму звати?

- Марія. Десь має бути мій телефон? - оглядаюсь, підмічаючи, що для мами моя травма це лишній клопіт та гроші, а палата виглядає платною. Тому що незвично гарні стіни тут, букет квітів біля ліжка, сонячне проміння заливає всю палату, граючи промінням на волоссі Артема. Хлопець уважно дивиться на мене з притворним спокоєм, але очі видають його злість. І я розумію чому. Він винуватець аварії, а я жертва. Я можу почати вимагати не тільки оплати лікування, але й моральної шкоди. А оскільки виглядає він зовсім не просто, можу сказати, що Артем не просто син простих батьків. Скоріш за все, його батьки мають вплив на якісь сфери життя і такі неприємності їм ні до чого.

- Він розбився. - Голос Артема як важка та неспокійна музика, що обіцяє неприємності.

- Розбився? - Розчаровано перепитую.

- Ліра, не відволікайтесь. Ви номер пам'ятаєте? - Андрій Михайлович дістає свій мобільний, присідаючи у крісло біля ліжка. - Диктуйте. - Каже після мого кивка.

Продиктувавши номер телефону відчуваю як напруга та паніка ростуть в мені з кожним гудком. Я вже уявляю переляк мами й обвинувачення в сторону Артема. Ні, не те щоб мені його жаль, думаю він заслужив праведний гнів, який доволі скоро звалиться на його голову, але чомусь абсолютно не хочеться брати участь в майбутніх припираннях. Андрій Михайлович виходить для розмови в коридор, а Артем займає його місце в кріслі. Нахилившисьь до мене ближче шепоче із ненавистю в голосі:

- Не думай, що зможеш витягнути гроші з моєї сім'ї. Повір нам вистачить тільки зв'язків, щоб виставити тебе винуватицею аварії. Навіть гроші не будуть потрібні. - Нахабно посміхаючись відкинувся на спинку, склавши руки на грудях.

Ковтаю ком у горлі, не розуміючи чому він так зі мною розмовляє. Невже я схожа на людину яка хоче обдерти його до нитки?

- Мені від тебе нічого не треба. Не розумію чому ти тут сидиш і дієш мені на нерви??!! - Хочеться накричати на цього самозакоханого хлопця, але біль заважає. Морщусь, відвертаю обличчя до вікна відчуваючи як сльоза стікає у вухо.

- Радий чути. Це означає претензій виставляти не будеш??

- Ні.

- Добре. Тоді за лікування і палату я розрахувався. Думаю тепер ні ти ні я нічого один одному не винні. Так?

- Так. Можеш іти.

- Так і зроблю. Ти поводишся як я і думав.

Обертаюсь до хлопця, здивовано дивлюсь йому у спину.
- Ти про що?

- Про те, що - зупиняється біля дверей, обертає обличчя до мене на якому грає єхидна посмішка - ти як і багато інших людей, зрозуміла, що грошей не витягнеш, а так хоч лікування оплатили.
Хмурюсь, відчуваючи не тільки злість, але й бажання вмазати цьому мажору по обличчю.

- Ти помиляєшся.

На цих словах Артем виходить з палати зіштовхнувшись в дверях з лікарем.

- Ваша мати вже їде до вас. Все буде добре.
- Дякую.

Лікар виходить в коридор, а я відчуваю як сльози образи стікають до шиї, гублячись в волоссі. Що ж це за людина така, цей Артем. Протаранив мене машиною, дякую хоч в лікарню завіз, а потім сам заводить розмову про гроші ще й погрожує. Він не просто самозакоханий, він наглий та невихований, якщо думає, що його гроші комусь потрібні.

* * *

Через деякий час мама залітає в палату зі сльозами на очах, постійно повторюючи моє ім'я.

- Ліра, донечко, як же так? Хто це зробив?

- Мам, заспокойся. Все добре. Лікар сказав  декілька днів потримає мене в лікарні, а потім випише додому.

- Ох, Ліра...

Мама сідає поручи, обережно обнімає за шию плачучи мені на плечі.

- Ліра, а як же та людина яка тебе збила? Поліцію викликали?

- Ні мам, він сам мене привіз в лікарню і заплатив за лікування, на цьому ми й розійшлись. Я сама винна, вискочила на дорогу не подивившись уважно по сторонах. - І чому я захищаю цього Артема? Адже це не я вискочила на дорогу, це він занадто швидко їхав у дворі. А ще цікаво, що такий хлопець із таким автомобілем робив у нашому бідному районі?

На цьому мамині схлипи не закінчились, але вона посиділа біля мене ще деякий час, а потім знову вимушена була повернутись на роботу.

Чотири дні я пролежала в лікарні під наглядом Андрія Михайловича. Всі ці дні мені змінювали пов'язку на ребрах, щось кололи у вени, і перевіряли мій стан здоров'я майже кожну годину. Від такої уваги вже нудило і я мріяла про стіни нашої маленької, але такої рідної квартири.
Виписуючи додому, лікар дав спеціальну мазь для гематоми на ребрі, наказав два рази на день змащувати її. Не забув нагадати, що будь які фізичні навантаження заборонені і якщо мене щось буде турбувати звертатись до нього. Але навіть якщо так і буде, навряд чи я прийду до Андрія Михайловича, адже скоріш за все це проплачений лікар Артема, і йому не потрібно взагалі щось знати про мене. Хоч Артем більше і не з'являвся з погрозами на мій намір відібрати в нього гроші. Але спілкуватись і хоч якось зіштовхнутись з такою людиною зовсім не хочеться.

Поїхавши додому я занурилась у вступні екзамени, повністю забувши неприємний інцидент. Добре, я збрешу якщо скажу що повністю, але майже...а майже це практично означає, що я Артема не згадувала. Скоріше я згадувала його красу і прекрасні очі, і в моїх спогадах він не відкривав свого рота з якого сиплються образи та неприємності.

Ліза іноді казала, що могла вийти прекрасна історія  нашого знайомства. Артем по її словам мав закохатись у мене з першого погляду, носити квіти пачками і запропонувати заміж. Я тільки сміялась, відповідаючи, що ми живемо у реальності, а не в кіно і тому таким мріям неможливо стати правдою. Але Ліза не здавалась, розвиваючи свою фантазію про мене з Артемом з кожним днем все більше і більше. Під кінець це вийшов навіть блокбастер з елементами бойовика. Я не жалілась на це. З Лізою справді було весело.

Коли ми склали вступні екзамени у ВНЗ ім.Шевченка, а потім через деякий час знайшли свої прізвища у списку вступивших на бюджет історія з Артемом і моїм ребром була повністю забута і викинута із голів: моєї та Лізи. Нас переповняли щасливі емоції, ми плигали, обіймались, кричали від радості одразу плачучи.

Моя мрія збулася, я вступила у найкращий ВНЗ нашої країни. Звісно спочатку побачивши своє прізвище, я не повірила вчитуючись уважніше, але Смутко Ліра була одна.

Після цього ми з Лізою йдемо відсвяткувати це морозивом, обговорюючи плани на майбутнє. Перше - це те, що жити в гуртожитку ми не будемо. Друге - навчання. Третє - хлопці. Проговорив до вечора, щасливі та усміхнені ми повертаємось додому у повній темряві. Попрощавшись на перехресті, я прямую до себе додому, Ліза до себе.