Доля чи випадковість? - Стефанія Лін

Нелегко в наш час бути людиною без багатих батьків. Ти не можеш дозволити собі багато з того, що є у твоїх друзів: айфон, гіроскутер, смартгодинник... Але якщо чесно, мене це ніколи не бентежило. І не бентежить. Так, іноді я замислювалась над тим, як це — бути не обмеженою в коштах, але щоб я за це переживала, то ні. Я старалась заповнити пробіли у своєму житті, коли не могла відповідати статусу друзів книгами. Так, я люблю книги. Жанр не важливий, важлива сама емоційна складова тексту та опис головних героїв. Важливі мої емоції під час читання, та іноді скусані нігті. Але це все, мабуть, вам не цікаво. Справді, кому цікаво читати про дівчину, ім'я якої не відомо. Мене звуть Ліра, мені вісімнадцять років і я закінчила школу, здавши ЗНО на 180 балів. На цей момент ми з мамою пробуємо вступити в найпрестижніший виш нашої країни: Київський національний університет ім.Шевченка. Але я думаю всім відомо, що не завжди високий бал дає можливість навчатися у престижному університеті. Всі ми знаємо, як в нашій країні відбувається ВСЕ!
Надії мало, та ми з мамою не здаємось. Потрібно вірити в успіх, в перемогу.

Окинувши поглядом нашу однокімнатну квартирку, затримавши увагу на шпалерах , що випалило сонце, виринаю зі своїх невеселих думок. Життя у нас з мамою, після того, як тато вирішив піти з сім'ї, доволі типове. Добре хоч житло залишив, правда і у вигляді маленької житлової площі.
Але немає потреби жаліти саму себе, адже у деяких людей навіть власне житло відсутнє.
Мама працює прибиральницею в банку. Тому думаю, вам зрозуміло, що заробітна плата у неї невелика. А тато...Тато переїхав у інше місто і більше не цікавиться своєю маленької дівчинкою, після того як покинув, зламавши нашу, як я думала, щасливу сім'ю.
Звісно обмеження в речах і гаджетах — це сумно, але я стараюсь дивитись на це скрізь пальці. Головне ж не гроші, правда?

Встаю з маленького диванчика та йду у ванну кімнату. Сьогодні я домовилась із Лізою трішки прогулятись і мама навіть виділила мені сто гривень. Сума маленька, та на каву с морозивом вистачить. Перед дзеркалом уважно роздивляюсь себе, вкотре, відмічаючи, що трохи макіяжу можливо зробило б мої блакитні очі більш виразними, а блиск для губ додав би їм повноти. Але блиск я ненавиджу через прилипле волосся на губах, а про туш можу взагалі забути й потерти очі. Довге світло-русяве волосся дістає до талії, хвилями лежачи на спині. Бліда шкіра (як у вампіра - шуткує Ліза) робить мене схожу на людину, яка справді ніколи не бачила сонця.

Переодягнувшись у джинсові шорти, короткий топ і кеди, виходжу з дому на зустріч із найкращою подругою, у якої якраз з фінансами все в порядку. Можливо зараз ви подумали, що я дружу я з нею тільки через гроші? Ні, це не так. З Лізою ми подруги з першого класу і ті проблеми, сварки через які ми пройшли зблизили нас ще більше.

Швидко збігаю по сходах дев'ятиповерхівки, вибігаючи на вулицю. Наш район тихий і непримітний серед багатьох інших, таких же одноманітних та бідних. "Ліро, вище носа. Можливо доля тобі посміхнеться, ти вступиш у найкращий виш, а потім знайдеш чудову роботу, де заробітної плати буде вистачати на все!" Обводжу поглядом зламані гойдалки, та давно занедбану пісочницю, яка встигла зарости всередині травою. Вигляд все це має сірий та непривітний. Дивлячись уважно під ноги, пам'ятаючи про ями на дорозі які ніколи не зникають, тому що ремонтувати їх ніхто не хоче в районі, де будинки в аварійному стані, роблю перші кроки вперед. Несподівано, сигнал автомобіля пролунавши дуже близько, збиває мене з пантелику. Зупиняюсь, з широко відкритими очима немов заціпеніла, дивлюсь на чорний джип, який б'є мене своїм бампером в живіт. Відлітаю на декілька метрів, боляче вдаряюсь об асфальт спиною, здираючи шкіру з долонь.

- Ти взагалі нічого перед собою не бачиш??!!!! - кричить молодий хлопець, вийшовши з автомобіля, голосно хляпаючи дверми.

Сльози самі собою починають текти з очей, не даючи роздивитись людину, яка протаранила мене в живіт. Схлипую, надіючись, що це не виглядає занадто жалібно, але на жаль не можу нічого вдіяти. Біль в районі ребер розбігається по тілу немов зараза, проникаючи у кожну клітку. Розумію, що піднятись на ноги ніяк не можу, хоч і намагаюсь. Хлопець підходить все ближче, не зупиняючись буркаючи прокляття собі під ніс в мою адресу.

- Ну??? Чого розляглась?

Темний силует освічений яскравими промінцями сонця застиг переді мною поставив руки в боки.

- Не можу....- схлипуючи, намагаюсь відповісти цьому хамовитому типу. - Не можу встати. Все болить. - Жмурю очі, силуючись роздивитись винуватця моєї болі уважніше, але тінь, що падає на його обличчя не дає можливості.

- Вставай! - Грубий голос долинає до вух.

А потім хлопець, не думаючи, протягує руку і підіймає мене одним сильним рухом. Хриплю і стогну зігнувшись навпіл, тримаючись за живіт.

- Боляче....

- Твою ж...Пішли.

Тягне мене за руку (не дуже обережно) до машини, садить на заднє сидіння, буркнув щось знову собі під ніс. Сідає за руль, газує, пускаючи дим з-під коліс, й швидко виїжджає на дорогу. Сльози на обличчі вже висохли, тому все, що роблю зараз — роздивляюсь потилицю хлопця. Темне волосся закручене у хвильку гарно виглядає з-під комірця сорочки, приємний аромат парфуму лоскоче ніс, а дівоча зацікавленість дає про себе знати. Цікаво, як він виглядає?

Через хвилин десять хлопець зупиняє машину біля травмпункту, так і не промовивши ні слова, навіть не вибачившись за час, що ми провели в дорозі. Відкривши дверцята бере мене на руки, хоч я і пробую чинити опір, заносить до лікарні.

Тепер то я уважно роздивляюсь його обличчя і все що можу сказати це те, що він надзвичайно красивий. Справді, у нього зовнішність як у принца. Так-так, я знаю, що мені 18 років і я доросла дівчинка, але це не означає, що я не задивляюсь на красунчиків. Темно — русяве волосся падає йому на лоба, зелені, як весняна трава, очі сяють від злості й невдоволеності, гарні губи зжаті в тонку лінію. Повернувшись до медсестри, яка як раз запитує його, що сталося, я оцінюю його аристократичний профіль і блідну шкіру, як у мене. Мріючи прикриваю очі на одну хвилину, а в наступну лежу на канапі в кабінеті лікаря - травматолога. Голоси, що поряд, такі далекі, що я ніяк не можу зрозуміти, де вони. А потім перед обличчям все пливе, перетворюючись у туман і я впадаю в непритомність, чого смію зауважити зі мною ніколи не було.