Поцілунок по-дорослому - Анна Харламова

   — Навіть на дві хвилини часу? Ти міг дзвонити не кожного дня, а хоча б одного  разу на тиждень. Просто сказати, що у тебе все гаразд і все. Для мене цього б було достатньо. П'ять хвилин розмови і я щаслива. Це було важко робити? — сльози скотились на підборіддя, а потім і на сукню.
   — Софіє, так вийшло. — Це єдине пояснення, яке він міг дати. — Не плач. Годі. Я ж тут, поруч з тобою.
   — Так. Вибач. Щось я зовсім рюмсою стала. — Витираючи очі і носа серветкою, яку щойно дістала з сумочки. Глянувши у бік, я нарешті звернула увагу на свого друга.
   Ян махнув рукою і посміхнувся:
   — Привіт сонце, — підходячи ближче разом з Лізою, сказав він.
   — Привіт Яне.
   — Софіє, подружко радий тебе бачити, — посміхнувся Ян. — Ну не плач, будь ласка. Не можна, щоб такий гарний носик був червоненьким. Хоча, — глянув він примружено на мене і додав: — тобі і так добре. Ти завжди красуня.
   — Дякую, — ховаючи серветку, туди де щойно її взяла, сказала я Яну.
   — Чекайте, чекайте! Що ніхто не буде сварити Марка за те, що змусив мою подругу хвилюватись?  — Ліза зайняла позицію, яка називається «руки в боки» і прийнялась відчитувати Марка. — Що це означає, ти посміхнувся і всі все забули? Ні! Я тобі ось що скажу, я не дам ображати більше мою ліпшу подругу. Якщо вона буде ще хоч раз плакати із-за тебе, то ти взнаєш хто така Ліза. Надіюсь я зрозуміло пояснила. — Пильно дивлячись на Марка, і навіть не моргнувши, вона додала: — Вона тебе кохає. Поважай її почуття. Бо як що ти не будеш цього робити, то я знайду їй такого хлопця, що буде її на руках носити. У прямому і переносному сенсі. Буде так її кохати та поважати, що про це легенди будуть писати. Зрозумів?! — Ліза на нього глянула, як сокіл на свою здобич. Її брови зійшлись на переніссі, а погляд потемнішав.
   Марк, я і Ян стояли нерухомо, доки моя подруга метала «блискавки». Не знаю як мій коханий і друг, але я точно злякалась Лізиного бойового настрою. Хоча Лізі не варто було так напосідати на Марка, я була задоволена, що вона так піклується про мене. Я рада, що вона це все сказала. Моя подруга може дати доброго прочухана. Я горда, що у мене є така ліпша подруга. Вона за мною і в вогонь і в воду.
   — Зрозумів. — Знервовано посміхнувся Марк.
   — От і добре, — задерши у перемозі своє підборіддя, сказала вона.
   — Ти що завчила цей монолог, чи що? — спитав, сміючись Ян.
   — Ні. Я така розумна, що думки мене в одну мить знаходять. — Огризнулась Ліза.
   — Все, годі вам, — заспокоїла я невгамовних Лізу і Яна.
   — Ну добре, — мовила подруга. — Ідіть вже потіштеся один одним. А ми з моїм дорогим братиком підемо додому і допоможемо мамі по хатнім справам.
   — Ось бери та й іди, — фиркнув Ян. — Я пас.
   — Що, що? Ти все звалив на мене з мамою, — насупилась вона. — Піди хоч трохи у своїй кімнаті прибери. Там наче побувала футбольна команда.
   — З цим важко не погодитись, — засміявся Ян. — Ну гаразд, гайда додому. — Глянувши на мене і на Марка, він сказав: — Дивіться, щоб потім губи дуже не боліли. Робіть перерву між поцілунками. — розреготався невгамовний мій друг.
   — Ти що бовдур? — спитала Ліза у брата, даючи йому по потилиці.
   Потираючи щойно вдарене місце, Ян скривився:
   — Ай. Лізо ти що, я ж пожартував.
   — Хто так жартує?!
   — Я! — весело проголосив він. — Це звичайний жарт. Не бачу нічого такого, що б за це терпіла моя потилиця.
   — Іди вже. — Підштовхуючи брата, у інший бік вулиці, сказала Ліза.
   — Бувайте закохані, — відізвався Ян.
   — Бувай друже, — махнув йому Марк.
   — До зустрічі Яне. — Червона наче вишня від жарту Яна, я попрощалась.
   — Я потім зателефоную тобі Софіє, бувай. — Сказала мені Ліза. Перевівши погляд з мене на Марка, вона показала двома пальцями на свої очі, а потім так само вказала у його, немов кажучи «я слідкую за тобою».
   — Лізо! — гримнула я.
   — Бувайте, — не зважаючи на мій гнів, вона задоволена собою попленталась за братом.
   — Ну що пішли у парк? — спитав Марк, коли ми лишились на одинці.
   — З радістю, — вчепившись за його руку сказала я.
   Доки ми ішли у парк, Марк розповідав, як він допомагав татові з ремонтом автомобілів і чому саме він навчився за цей час. Розповів про Гаррі і його амурні походеньки. Як я зрозуміла його брат часу не гаяв і дуже гарно його проводив. Доки мій коханий працював, не покладаючи рук, Гаррі розважався у клубах. Правду казав Марк, кажучи що татові допоможе у бізнесі тільки він, бо Гаррі зовсім не серйозний. Тато мого милого, відкрив у Польщі майстерню. Тепер у нього бізнес на дві країни. Марк сказав, що йому прийдеться іноді їздити туди та й перевіряти чи все там добре просувається. Це мене звичайно мало чим потішило.
   У нашому парку, де зазвичай проходили наші побачення, було занадто людно. Усі лавки були зайняті закоханими «голубками». А як же для нас місце?! Хтось із них так довго чекав на свого коханого або кохану?! Навряд. А тепер для нас ще й місця нема. Мене це знервувало, але показувати своє невдоволення Марку я не хотіла, тому ми просто пішли далі у пошуку вільного місця. Пройшовши у глиб парку, ми звернули на протоптану доріжку, яка вела невідомо куди. Цікавість підштовхнула нас обох перевірити куди вона веде. Ідучи минаючи дерева, кущі і усілякі гілки під ногами, ми вийшли на маленьку зелену ділянку. Недарма ми звернули саме на цю доріжку, у тихому місці за деревами і високими кущами папороті, своє усамітнене місце знайшла лавка, яка поросла де-не-де мохом. Це було наче в казці. Місце просто створене для закоханої пари.
   Всівшись на лавку, Марк притягнув мене на моє «коронне» місце. Усадивши на свої коліна, він міцно обійняв мене і у цю мить я опинилась у спогадах. Торішнє літо подарувало мені кохання, зробивши мене найщасливішою. Чого вже тільки не відбулось за цей довгий рік. Ми так мало провели часу з Марком після нашого знайомства, але як що люди дійсно закохані, час ролі не грає. Щоб зрозуміти, що ми кохаємо один одного нам потрібен був лише день. Я начебто і не відпускала Марка зі своїх обіймів на цілих, довжелезних дев'ять місяців. Це так природно бути з ним, обіймати його, вдихати його аромат. Я так скучила за тим, щоб моя одежа пахла його парфумами. Тепер надіюсь ми все-все надолужимо.
   Марк обійняв мене міцніше і сказав слова, які нагородили мене за моє чекання:
   — Я скучив за тобою. І я кохаю тебе.
   — І я скучила, — притискаючись до його шиї, і торкаючись губами до його шкіри я мовила: — Я дуже-дуже тебе кохаю.

   Тиждень після приїзду Марка, промайнув на перший погляд повільно, але через мить дивишся, а він вже пробіг, як хмаринка на небі. Прогулянки у парку і час який ми проводили на майданчику був, як ковток свіжого повітря. Чесно кажучи, я трохи втомилась за той час, який Марк був відсутній сидіти майже завжди вдома. Мені в той час узагалі нікуди не хотілось ходити. Тому опинившись знову у вирі якихось подій, було весело, тим паче що я завжди була разом з моїм коханим.
   Марк не змінився у плані сором’язливості, він точнісінько так само себе і поводить. Його цілунки не змінились, мені буває здається що він навіть навпаки став ще більш стриманішим. Хоча куди більше? Не змінилось і те, що він не став більш балакучим, але мене все як завжди влаштовувало, тим паче, що ми давно не бачились. Я не буду на нього накидуватись, як радила мені Ліза. Кожнісінький день я мала вислуховувати її лекції про поцілунки і зрілі відносини двох закоханих. Майже всі її слова я пропускала повз вуха, бо нічого нового вона не переказувала. Якщо бути лаконічною, нічого не змінилось ні з Маркового боку ні з Лізиного.
    Другий тиждень, нічим не відрізнявся від попереднього. Майданчик став моїм другим домом. Марк був як завжди милим і мовчазним. Проте сьогодні він був трохи дивним. Можливо я сама себе накручую, але його поведінка трохи мене здивувала. Коли сьогодні мій коханий прийшов до мене, він цмокнув мене у щоку, це навіть для нього дивно. Але те що дійсно немало опису, це те, що коли я узяла Марка за руку, він її забрав. Посилаючись на те, що нібито дуже жарко і долоні вологі. Але коли це нам заважало? Хіба що в перший день знайомства я засоромилась цього, але потім я якось перестала думати про такі дрібниці. Зробивши вигляд, що мене це не зачепило, я поводила себе як завжди. Та ближче до вечора, він дійсно дав привід для хвилювань. Йому останнім часом хтось завжди дзвонить на мобільний. Він завжди швидко говорив та обривав фрази і починав розмову, тільки тоді, коли відходив на пару кроків від мене. Інша б дівчина запідозрила щось недобре. Якась третя лишня особа, завжди втручається у наш з Марком простір. Мені це геть не подобається! Та знаючи мого коханого, я упевнена це хтось дзвонить по роботі, і ніяк не зв’язано з якоюсь панянкою. Йому глобально пощастило, що він поцілував мене на прощання у вуста і цим розвіяв мої сумніви і думки з приводу того, як дивно він себе поводить.

   День за днем проходив якось незрозуміло і дивно. Марк не приходив так часто, як обіцяв. Він часто затримувався  на тренуваннях по футболу, допомагаючи татові, а бувало і допомагаючи мамі у хатній роботі. Та ще й цей Гаррі, був нам наче нянька. Брат Марка почав часто гуляти з нами, а якщо не находився поруч то обов’язково контролював усе по телефону. А ще «краще» було тоді, коли він у вечері приходив за моїм коханим до мого будинку і забирав його як, малу дитину яка порушила комендантську годину.
   Зазвичай ми з Марком сиділи допізна на моїй гойдалці на ганку. Та останнім часом Гаррі усе псував своїм приходом і бубонінням. Він нив, як мале дитя, повторюючи, як пластинка яка заїла одне і теж саме: Що потрібно іти додому. Що чекають батьки. І ще якусь нісенітницю. У цю мить я гадала чи немає у нього провалу у пам'ять? Марк розповідав як він веселився у Польщі. Невже Марк не міг з ним поговорити? Пояснити, що він вже дорослий. Хлопцю вже дев’ятнадцять. Мені здавалось, що йому можна знаходитись зі своєю дівчиною хоча б до дванадцятої. Навіть у Попелюшки було більше часу ніж в нас. У неї ж не було надокучливого брата, як в Марка. Навіть у моєму терпінню врешті решт прийде кінець і тоді Гаррі взнає, що таке сердита дівчина. І саме сьогодні може видатись такій день.
   — Марку нам пора додому. Батько чекає. — Схрестивши невдоволено руки на грудях, квапив брата Гаррі.
   —  Так, так іду вже. Хвилинку Гаррі, — фиркнув він. — Почекай мене за парканом, ось там, — вказав пальцем у бік загорожі, сказав Марк.
   — Тільки швидко. — Хмикнув він, і пішов туди, куди йому щойно вказали.
   Я думала щось сказати вередливому Гаррі, та втримала язика за зубами, щоб Марка не засмучувати.
   Мій коханий, останній тиждень завжди полишав мене одну на ганку і «тікав» від мене з Гаррі. Все закінчувалось однаково, він випроваджував брата за паркан, сам швидко цілував мене і так «романтично» закінчувались наші побачення. Та Марка не можна було звинувачувати, він і так був якісь стурбований. Напевне що із-за роботи у батька. Але напевне я не знала. Та чіпати його запитуваннями, я не хотіла. Коли прийде час, він сам все розповість.
   — Марку! Пора! — крикнув Гаррі через паркан.
   — Біжу, — відізвався Марк до брата. Потім глянув на мене, поцілував у чоло та й швидко зник у темряві за поворотом, разом з Гаррі.
   А я як завжди вбігала у дім і жалілась батькам на надокучливого брата мого хлопця.

   Останнім часом мої очі не встигають висихати від сліз. Марк все дивніше і дивніше став себе поводити. Він майже не приходить, а якщо навіть він поруч у нього завжди кислий вираз обличчя, і він якийсь геть чужий. Він мало що розповідає, і якось дивно викручується з приводу своєї відсутності. Наче він все вигадує на ходу. А ще коли Гаррі його приходить забирати як «мама», а не старший брат, Марк навіть не упирається. Блискавкою цілує та й іде, не озираючись.
   У нього якісь проблеми, і я хочу допомогти. Але як можна допомогти, якщо твій хлопець з тобою ні чим не ділиться. Він став чужим. Він мало усміхається і завжди серйозний.
   Його немає вже четвертий день. На дзвінки він не відповідає і сам не телефонує. Я відчайдушно хочу знати, що не так і чого він так поводиться. Може я щось не так роблю?! Мені треба знати. Але дзвонити йому сьогодні вже пізно, та й навряд чи він відповість. Завтра буде новий день, я зберусь думками, силами і вирішу, як зустрітись і поговорити з моїм коханим.
  
   Ховаючись від перших променів сонця у подушку, я намагалась заснути далі. Та не змогла. Тепло ніжного, ранкового сонця ніжило мене і підганяло прокидатись, і я як слухняна дівчинка не сперечалась з ним. Потягуючись у ліжку, я позіхнула і намацавши пульт від стереосистем ввімкнула музику. На жаль не так голосно, як хотілось. Я хотіла, щоб музика заглушила нав’язливі думки, та вони находили шпаринку і не давали мені спокою. Ось одна хвилююча із думок увірвалася, і нагадала мені нещодавню зустріч з Марком. Мій коханий, як завжди цілував мене, майже находу – цмок і пішов далі, та це не так важливо, як те, що він сказав мені. Коли Марк поцілував мене, у нас вийшов дзвінкий цмок і відійшовши від мене він засміявся і мовив: « Що це було? Смішно вийшло. Що ти зробила?». В даний момент я червоніла, ось що я робила. А от він нібито кепкував наді мною. Так і хотілось спитати, чи він давно став такий вправний у поцілунках? Але я розуміла, що якщо щось таке бовкну, ображу його чоловіче самолюбство. Він поцілував мене як зазвичай, а я так само відповіла на поцілунок, та коли забрав свої губи від моїх, вирвався цей цмок. Це ж не я так гралася у швидкісні поцілунки. Я невдоволено стояла, і мені було якось не пособі. Я наче була у одній білизні на вулиці, посеред натовпу, який на мене витріщається. Не розуміючи що тут було такого, що йому стало так весело? У фільмах узагалі кожен поцілунок іде в комплекті з прицмокуванням. На наступних побаченнях, коли я мала честь його бачити, а це було не щодня, мені було незручно його цілувати. Але потім узявши себе під контроль, я пересилила себе і перша його поцілувала, правда так само швидко, як і він це робив. Радує те, що останнє побачення, нічим не відрізнялось від перших наших зустрічей. Від цього я була щаслива і забулася про той цмок. До сьогодні. Чого я це згадала? Та головне те, що поцілунки стали такими як і були завжди. Ніжними та швидкими. Доки думки вертілися, як білка в колесі, я встала з ліжка.
   Застеливши ліжечко, умившись і почистивши зуби, я одягла джинси і рожеву блузку з короткими рукавами.
   Поснідавши у компанії батьків, я збиралась подзвонити Маркові, але він мене випередив. Дивлячись у телефон і бачачи його ім'я, я усміхалась немов дурненька. Ми як завжди домовились зустрітись у парку.
   Вдягаючи у коридорі босоніжки, я почула голос мами:
   — Постривай доню, візьми якусь кофтинку. На вулиці, кружляють якісь дощові хмаринки. Можливо піде дощ.
   — Ні не треба. Якщо піде дощ, ми з Марком підемо до кафе. — Поцілувавши матусю, я вибігла з будинку, і на порозі сказала: — Па - па матусю.
   — Бувай доню. Люблю тебе.
   — І я тебе матусю. — Крикнула я майже біля воріт.

   Я сиділа на лавці і чекала на Марка. Минуло п’ять, потім десять хвилин, вже пішла двадцята хвилина, а його навіть на горизонті немає. Потираючи знервовано долоні, я намагалась хоч трохи заспокоїтись. Чого я так хвилююсь? Може він  не прийде? Ні! Ні! І ще раз ні! Він так не вчинить. Марк прийде, він же сам призначив побачення. Він наче навмисне випробовує моє терпіння і робить мені цим боляче. Чого я так про нього думаю, це не правильно. Він мій хлопець. Я кохаю його і він кохає мене. Просто у нього якісь проблеми. І саме сьогодні я спитаю його у чому справа.
   Піднявши погляд зі своїх зціплених рук між колінами, я побачила ту, яку не хотіла бачити. Закривши на мить очі, я гадала що вона зникне як міраж, коли я їх відкрию. Але не так сталося, як гадалося. Розплющивши очі, я знову побачила її. Давно ж я не бачила Крістіну, краще б так і продовжувалось і надалі. Але мені «пощастило» ще більше, вона цілеспрямовано ішла до мене. Капець якийсь!
   Підходячи до моєї лавки, вона вишкірилася на усі тридцять два зуби. Краще б вона так не робила, якщо хоче і надалі посміхатись на усі зуби.
   — Привіт Софіє, — роблячи щасливу гримасу, вона підійшла ще ближче.
   — Привіт Крістіно. — Сухо відповіла я.
   — Як справи? Все добре? — театрально вдавши своє хвилювання, жалісно протягла вона кожне слово своїм писклявим голосочком. — Може щось не так у ваших з Марком відносинах?
   У мене мову відняло, а очі полізли на лоба. Як вона сміє мене таке питати? От нахаба? З чого вона узагалі взяла, що у нас із Марком проблеми?Тримаючи себе у руках, щоб не в'їхати їй у ніс, я спитала:
   — У нас все гаразд. З чого ти узяла, що щось не так? — я сердито глянула на неї.
   — Та так. Сорока на хвості принесла деяку звістку. — Подавляючи усмішку, сказала вона.
   — І хто ж так багато каркає, розповсюджуючи брехню?
   — Ну по - перших хлопці на майданчику гірші за дівчат. Можу запевнити тебе, що-що уміють вони робити, то це перемивати кісточки. А по – друге, те що я чула не брехня. Але тобі краще знати. — Безцеремонно вимовила вона.
   — Мені немає діла до пліток. — Стримано відповіла я.
   — Не думаю, що тобі буде байдуже почути, що твій хлопець фліртує направо та на ліво з уболівальницями. — Не питаючи дозволу, бубоніла вона.
    Крістіна хотіла «насолити». Хотіла осилити у моєму серці сумнів, але це їй не вдалось. Доки Марк сам не дасть мені привід сумніватись, або я на власні очі не побачу того, що говорить ця вискочка, я віритиму тільки своєму коханому. Та знаючи, як Марк кохає мене, він ніколи не розчарує мене і не зрадить.
   Порядком набриднувши мені, я мовила до неї:
   — Крістіно якщо ти така впевнена в тому, що говориш то дочекайся Марка і спитай в нього чи це все правда. Я бачу, що тобі не дає спокою це питання, тому можеш посидіти зі мною і зачекати на нього. — Похлопавши по лавці, я запросила її сісти біля мене.
   — Ні, ні, що ти, — зіщулившись вона. — Я просто переказую тобі те, що почула. А тобі вже вирішувати вірити цим чуткам чи ні. Я хотіла допомогти. — Зітхнула вона.
   Їй треба у театральний гурток, там точно стануть у нагоді її здібності грати на публіку. Оце я подумала, може поаплодувати їй?
   — «Дякую», що просвітила мене. То що ти не зачекаєш на Марка?
   — Ні, ні, я ішла через парк на зустріч з подругою, тому маю бігти. — Штучно усміхаючись, вона помахала мені. — Па – па.
   — Бувай Крістіно. Хай щастить. — А про себе додала: на Бродвеї.
   Де ж той Марк? Як би я не розмовляла упевнено з Крістіною, мої руки тремтіли, а ноги були, як вата. Тому з лавки, я навіть і не збиралась підійматись. Як тільки ця вискочка зникла у гущі парку, мене неначе підмінили. Сили геть пропали. Ця словесна баталія, мене виснажила. Я зазвичай не можу і слова сказати у такій ситуації, а тут десь із самого дна я витягнула усю свою рішучість і дала фору цій вискочці. Надіюсь Крістіна колись отримує премію «Золоту малину2», за свою сумнівну роль.