Поцілунок по-дорослому - Анна Харламова

— Як я його побачу ­– вріжу. — Сердито мовила Ліза, говорячи зі мною по телефону.
   — Лізо, нічого не змінилось, я його кохаю і він мене. Просто треба час. Все буде гаразд. — Я зітхнула і продовжила: — І перестань мріяти, як ти його віддубасиш.  Зрозуміло?
   — А що ти хочеш, щоб я його похвалила, чи що?
   — Ні. Просто не чіпай.
   — Я постараюсь. — Невпевнено фиркнула вона. — І чого Ян коли прийшов нічого мені не розповів. Це хіба чесно?!
   — Це я попросила. Сама хотіла тобі розповісти. І запевнити одразу, що Марка не треба «бити».
   — Що ти будеш робити з цією ситуацією?
   — Я його поверну. І крапка.
   — А хто вже знає?
   — Звичайно що мама, а від неї дізнався тато. А ще дзвонила бабуся і я все їй розповіла, ото ж знає ще дідусь.
   — «Чіп і Дейл поспішають на допомогу3», так?
   — Саме так. — Посміхнулась я за останні три години.
   — Як будеш його повертати? 
   — Захоплю майданчик. — Засміялась я, і заплакала.
   Нова хвиля істерики.  
   — Не плач Софі. Він буде з тобою.
   — Знаю. Я іду завтра на майданчик, підеш зі мною?
   — Навіщо питаєш?! Звичайно. 
   — Тоді до завтра.
———————————————
 3Чіп і Дейл — бурундучки-рятівнички (англ. «Chip 'n Dale Rescue Rangers») — анімаційний телесеріал студії Волта Діснея.
  
   — Бувай.
   Поклавши слухавку, я вляглась у ліжко. Почувши стук у двері, я всілась під ковдрою.
   — Це я мила. — Посміхнувся тато.
   — Я одразу зрозуміла. Тільки ти так стукаєш, однією кісточкою пальця. — Пояснила я.
Тато відповів найдобрішою посмішкою у світі.
   — Все буде гаразд. Хоча зараз в це повірити важко. Але все буде як треба.
   — Я знаю.
   — Я прийшов сказати на добраніч.
   — На добраніч тату.
   Він нахилився, погладив по щічці долонею і поцілував у чоло:
   — На добраніч доню.
   — Дякую таточку.
   — Люблю тебе.
   — І я тебе тату.
 
   Майданчик заполонили гучні вигуки. Хтось кричав: «Молодці, хлопці ми виграли», а хтось незадоволено бурчав бо не виграв матч.
   — Молодець Ян! — піднявши кулак, як переможець на арені, вигукнула Ліза.
   — Так молодець, — в’яло підтакнула я.
   — Це вже третій гол на нашу користь. — Продовжувала захоплено говорити подруга. — Ми виграли ура! — з запалом уболівальниці викрикнула вона. 
   Це був кінець матчу. І це були довжелезні дві години, але мені немає на що жалітись. Увесь час доки тривав футбол, я могла спостерігати за Марком. Нарешті, я з ним поговорю. Він обов’язково підніметься разом з Яном до нас.
   Сьогодні по приходу сюди, ми з Марком лише привітались, тому треба його «спіймати» і закінчити нашу розмову. І у цієї розмови повинен бути тільки позитивний кінець. Ні, не так, це повинен бути початок наших старих ­– нових відносин.
   Ян підіймався до нас із посмішкою з реклами зубної пасти. Доки усі метушились і розходились хто куди, я проґавила де подівся мій коханий.
   — Яне, а де ж Марк? — запитала я.
   — Він пішов додому. — Посмішка Яна зникла і на його обличчі з'явилася нова гримаса. Його лице відображало жалість до мене.
   Сльози навернулись на очі, і я важко задихала.
   — Тримай себе у руках. Це ж не останній раз ми на майданчику. — Підбадьорила мене Ліза. — Ти ще з ним поговориш.
   — Так, ти права.
   — А давайте сьогодні підемо у кафе. Посидимо, поговоримо та й відсвяткуємо врешті решт, є ж привід! Ми ж виграли матч! — запропонував Ян.
   — Я за! — крикнула Ліза. — Софі можеш не питати, вона звичайно піде з нами. Вона не полишить свою подругу, правда?!
   Так не чесно з боку Лізи. Це шантаж. А мені залишається тільки погодитись. 

   Наш столик, як завжди вільний, завдяки Маріо. Зручно всівшись на м'які дивани, ми замовили каву і морозиво.
   Розмови. Жарти. Знову розмови. Все це проходило повз мене. Мішаючи ложечкою каву, я дивилась у її бездонну темряву. Я занадто довго колотила ложкою, і цим зосередила на собі погляди друзів. Усміхнувшись їм, я положила ложечку на блюдце. Ці жалісливі погляди, мене «доб’ють». Щоб перевести «стрілки» з мене, я поцікавилась у Лізи чи вона купила сукню, яку вдягне на весілля до сестри Маріо. Це спрацювало. Подружка, почала щебетати, як сама говірка пташка. Я вдавала зацікавленого слухача, доки не зупинила свій погляд на дверях в які щойно зайшов Марк і Гаррі.
   Привітавшись з усіма, вони хотіли піти за інший столик, проте Ян і Маріо наполягли на тому, щоб вони склали нам компанію.
   Ура! Ура! Ура! — це був гімн мого серця.
   — Привіт. — Сівши поряд, сказав Марк.
   — Привіт. — Тихо відповіла я. Хвилювання заважали чітко вимовляти слова.
   — Як ти? — тихо спитав він, що б його чула лише я. — Бачу тобі весело. — Ще тихіше сказав він.
   — Не зрозуміла?
   — Ви з Яном завжди розуміли один одного з пів слова.  — Сухо сказав він.
   — Ти не так все розумієш. Я кохаю тебе. І сьогоднішній матч я додивилась лише заради тебе. Я хотіла поговорити з тобою, проте не встигла і ти кудись зник.
   — Навіщо?
   Уся розмова проходила пошепки. І це було добре, бо Марк городив якусь нісенітницю. Але він ревнує, і це означає, що він кохає мене. Тому відступати не можна. Він буде моїм.
   — Як це навіщо. Я хочу бути з тобою.
   — Я все тобі пояснив. Ніяких ми вже не буде. Нема чого обговорювати.
   Ці слова наче з лука вистрілили у моє серце. У який би бік не намагались витягти стрілу, від неї залишиться величезний «кратер».
   — Я кохаю тебе. Мені ніколи не забути тебе. Я ніколи не припиню тебе кохати.
   — Давай вийдемо на вулицю.
   — Давай. — Радісно сказала я.
   Ми вийшли на двір. Сіявся дощ, роблячи сіру стіну.
   — Софіє, не треба ходити на футбол. Не треба шукати зі мною зустрічей. Я скоро поїду. Як тобі ще пояснити.
   — Ти ж теж мене кохаєш, чому ти так говориш?
   — Я тебе не кохаю, — дивлячись в підлогу з плитки від якого відстрибували каплі дощу, сказав він.
   Що? Що? Що? Як це учора кохав, а сьогодні ні? Не вірю.
   — Чого ти дивишся у підлогу, подивись на мене і скажи ці слова у вічі.
   — Я тебе не кохаю. — Піднявши очі, але так і не дивлячись на мене, сказав він.
   — Але я тебе кохаю. І не відступлю.
   — Це буде дарма використаний час. Бо між нами більше ніколи нічого не буде.
   — У тебе хтось є? — промовляючи ці слова, я судорожно ковтнула.
   — Ні. З чого це ти узяла?
   — Перед тим, як ти вирішив мене покинути, мене навідувала Крістіна. Вона сказала що ти маєш іншу.
   — І ти їй звичайно повірила.
   — Ні ти що! Як би я повірила її словам, я б не була зараз тут з тобою і не просила б повернутись до мене.
   — Але все одно ти піддалась сумніву. — Фиркнув він.
   — Ти перекладаєш з хворої голови на здорову усі проблеми. Ти сам знаєш, що я не повірила її словам, проте, ти саме у ту мить покинув мене. І все одно я не повірила. Але твоя поїздка не виправдання нашій розлуці. Якщо люди кохають, це їм не перешкода. Ти вчора кохав мене, а сьогодні вже ні. Що я зараз маю думати? Коли я тебе спитала чи у тебе є інша, мені ніби то під дихало дали. Я вірю, що ти мене кохаєш, просто є ще якась причина, що все так виходить. Просто ти чомусь це приховуєш. А зараз ти робиш виною мене, нібито це все я зіпсувала те що у нас було. Це не чесно.
   — Нічого я не приховую.
   Чого саме ці слова він вирвав із усього контексту?
   — Тоді залишайся зі мною. Ми все почнемо спочатку.
   — Мені треба іти. Перекажи всім, що у мене справи. А Гаррі скажи хай терміново іде додому.
   — Це все? Марку ми можемо все налагодити. Обійми мене. — Підходячи до нього, попросила я.
   — Ні Софіє. Не треба.
   — Будь ласка. — Я не вважала себе жалкою, проте розуміла що зі сторони це виглядає так. Але ці усі слова і прохання говорить та просить кохання.
   Марк підійшов та обняв мене. Я притиснулась ближче, проте він швидко відійшов і сказав:
   — Я пішов. Бувай.
   Дивлячись у його очі, я шукала те кохання, яке ще нещодавно бачила. Проте зараз він був іншим і очі були іншими. Все було іншим.
   Він пішов. Його кроки заглушив холодний дощ.
   — Бувай. — Тихо сказала я, залишаючись сама.
 
   Місяць дощів зі сльозами на пару, вимотали мене морально і я була як здута повітряна кулька. Так, так саме кулька. Якою бавились під час святкування, а потім забули, так вчинив зі мною і Марк. Та я це нічого, а от мої бідолашні батьки. Мені так шкода мою мамусю і татка. Вони так сильно хвилюються за мене. Їм приходиться кожен день бачити мене у сльозах, я знаю як їм боляче дивитись на мене заплакану і без настрою.
   Якось я зайшла додому з прогулянки та й зупинилась за дверима вітальні. Зазирнувши у кімнату, я побачила маму, яка сиділа на кріслі і гірко плакала. Моє серце зупинилось сто разів від її сліз і слів, які вона промовляла до мого тата, якій заспокоював її. Їхня розмова була про те, як їм шкода мене і як у них болить душа і розривається серце від моїх страждань. Я не хотіла, щоб їм було так важко, я їх обожнюю, але припинити кохати Марка ні мені, ні моєму серцю було не під силу.
   Я знала як їм крається серце та все одно ходила за Марком, випрошуючи хоч трохи часу побути зі мною. Я говорила. Він слухав. Але все це було марно. Та це поки що, я знаю. Він досі не поїхав. Можливо нікуди і не поїде. Тоді Марк точно зрозуміє, що ми повинні бути разом.
   Проте все складалося не як гадалося, він почав мене уникати. Він не з'являвся на майданчику, не ходив по тих вулицях де б ми могли зустрітись. Мені було так важко і я нічого не могла з цим вдіяти. Приходячи додому, я розповідала про це батькам. Тільки вони могли мене вислухати. Проте тато, яким би він не був стриманим, він все ж таки поговорив зі мною, як батько якому просто набридло спостерігати за стражданнями доньки. Він сказав, щоб я припинила усі спроби повернення Марка. Він сказав, що Марк не хоче бути більше зі мною, і його нічого не змусить передумати. Мама підтримала тата зі сльозами на очах. Мені було боляче таке чути, але я також знала, що це правда. Можливо та правда, яку я боялась сказати сама собі. У ту ніч я спала у ліжку батьків, я не хотіла бути сама, не хотіла почуватись самотньою. А з їхньою підтримкою і безмежною любов'ю, я дихала і вірила в те, що я все здолаю. Мама гладила мене по косах і так я заснула.
  
   Тільки одним чином, я могла підняти батькам настрій коли виходила з дому, щоб провести час з моїм ліпшим другом Яном. Ми гуляли, ходили грати у боулінг, а іноді складали нашій закоханій парі Лізі та Маріо компанію у кафе. Ян чудовий друг, якій завжди поруч. Я безмежно вдячна йому за те, що його плече завжди у моєму розпорядженні, і я часто їм користувалась, щоб виплакатись. Проте, останні дні я тримала себе у руках, не піддаючись емоціям. Цим я трохи заспокоїла батьків. Тим не менш я знала, якщо Марк опинився б біля мене, я не полишила б спроби його повернути. Це знали і батьки.
  
   Декілька днів назад ми з Яном сиділи у парку, і сміялись з його жартів. Я зовсім не помітила, як за моєю спиною хтось стояв. Доки не побачила на собі чиюсь тінь. Я повернулась і перестала на мить дихати. Це був мій коханий. Він привітався, спитав як справи і попросив дозволу погуляти з нами. Я була на сьомому небі від щастя. Проте по Яну не скажеш, що він був задоволений присутністю Марка.
   Чим більше я проводила часу зі своїм другом, тим частіше я бачила мого коханого.

   Не віриться, що промайнуло літо і вже вересень. Увесь серпень Марк не відходив від нас з Яном. Проте близько він мене теж не підпускав. Він наче тортик, який знаходиться за склом вітрини, можна дивитись, проте руками не чіпати. Марк поводився так, наче не хотів мене відпускати від себе і явно було видно що він ревнує мене до Яна. Але парадокс був у тому, що і повертатись він до мене не хотів. Тільки я про це говорила, він перебивав мене і розмова ішла нанівець. Він мене геть заплутав. Марк наче собака на сіні. Або людина яка «Сам не гам і комусь не дам». Я то знаю, що ми з Яном лише друзі, та і він про це знає, а от Марку це не дає спокою.
   Останнім часом мій коханий якийсь інакший. Він почав приходити у парк де зазвичай я сиділа та читала книги. І ось якось він підійшов до мене і почав розмову. Він спитав чи ми з Яном зустрічаємось, на що у мене була лише одна відповідь – ні. Пам'ятаю, як він видихнув і сказав: «Що у нас все ще може налагодитись»,  та додав: « Що хоче сьогодні прийти трохи пізніше і погуляти зі мною». Це був початок нової брехні. Він день через день давав ту ж саму обіцянку, а моє завдання було цьому вірити. Я так і робила.
   Яна я бачила майже щодня, однак йому треба було навідати тітку у іншому місті. Ліза мала теж їхати з братом, і це мене засмутило. Моя «група підтримки», залишає мене одну. Як тільки Ян поїхав, Марка теж, як вітром звіяло. Напевно до нього нарешті дійшло, що Ян лише мій друг і ніякого роману не має. Тепер йому можна було розслабитись і не хвилюватись за те, що я буду з іншим. Тільки так я могла пояснити його відсутність.