Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська
— Неправду про що?
— Неправду про нашу з тобою... про нашу до...
— Так-так-так! — обірвав мене на півслові Баттон.
— Роберт?! — здивувалась я такій несподіваній зустрічі. — Що ти тут... що ти тут робиш?
Він просто сидів у машині і чекав на нас. Говорячи, що приготував нам транспорт, Роберт забув сказати, що за кермом буде він сам. Як непроханий бонус. І цей сюрприз справив на нас незабутнє враження... Адже він мав у руці пістолета.
— Якого чорта ти тут робиш, вилупку?! — рвонув до нього Макс. Але мій колишній наречений дав зрозуміти, що не блефує.
— Ні-ні-ні... — похитав він головою і взяв Макса на мушку. — Спокійно. Навіть і не думай, здоровань. Твоя пісенька скінчилася.
Тієї миті я відчула, як земля йде з-під ніг. Як наше примарне щастя просто вислизало з рук, обернувшись жменею сухого дрібного піску. Лише купкою безтілесного обману, який не має форми і щільності. Ним можна керувати як завгодно — якщо точно знаєш, що це брехня. Адже за допомогою неправди ти можеш створити абсолютно все. Будь то привід ненавидіти до скрипу зубів або ж блага звістка і чеснота. Бажання допомогти, коли насправді хочеш убивати.
— Роберте, що це означає? — ледве трималася я за крок від істерики. — Навіщо тобі зброя? Що ти надумав? Що ти зібрався робити, скажи мені?
— Не будь наївною, Лисеня, — казав мені Макс, піднімаючи руки вгору. — Він замітає сліди. Чого й слід було чекати від такої мерзоти.
Баттон лише стояв навпроти нас і посміхався. Він заздалегідь знав, що цей момент прийде — він просто зробив нам пастку, щоб поквитатися без свідків. За межами країни, посеред безлюдної пустелі, пізно ввечері після того, як я зламала його плани. Після того, як я зуміла вирватися з чіпких лап і довести йому, що є щонайменше одна людина, яка цінує мене по-справжньому. І це не він.
— Як це мило... — іронізував Роберт. — Зустріти вас тут, на кордоні з Мексикою. Після всього того, що було між нами, мої любі... Ви так органічно виглядаєте. Немов два ідіоти. Як пара самогубців, які вирішили лягти на рейки в очікуванні товарняка... Ось тільки через вас локомотив зійшов зі шляху, а ви раптом передумали вмирати. Хоча вся метушня з вашої вини. Це через вас піднявся весь галас, голубки...
— Чого ти хочеш, курво?! — кричав йому Макс. — Кажи як є! Навіщо тобі ствол?! Ти зібрався мене вбивати?! Хочеш вистрілити в мене, так?! Вирішив прибрати мене зі шляху?! Ну то стріляй! СТРІЛЯЙ, СУКА! ЧИ У ТЕБЕ КИШКА ТОНКА?!
— Будь ласка, Роберте! — благала я його. — Не треба цього робити! Прошу, не треба! Він добрий, Макс не заслужив такого! Благаю, не стріляй!
— Чого ти хочеш?! — домагався Макс простих відповідей. — Навіщо такі складнощі, Баттон?! Навіщо ти нас виманив у таку глушину?!
— Я забираю Алісу, — нарешті сказав він. — Вона повернеться додому і продовжить робити те, що робила раніше.
— Що? — не вірила я такій розважливості. — Що ти маєш на увазі?
— Я не можу тебе відпустити, ти забагато знаєш... Ти закінчиш проект, як і обіцяла журналістам. Я не хочу проблем. Мені не потрібні неприємності. Мені треба гарна картинка... Тому ти повернешся і зробиш усе, що залежить від тебе. Ти схвалиш усі контракти, приймеш акти виконаних робіт і підпишеш будь-який папірець, який тобі підсунуть. І більше не скажеш і слова про те, що я махінатор. Що я ошуканець і злочинець... Ти будеш слухняною та тихою. Говоритимеш тільки те, що я скажу. І тоді, коли дозволю це робити. А якщо будеш упертою, то помандруєш у бордель... Раміро чекає не дочекається, щоб згаяти на тобі свій гнів. Тож... вибору не густо, Алісо... Я сподіваюся, ти розумієш, що краще забути про все і сісти в машину?
— Вона нікуди не поїде! — гаркнув Макс і показав на Роберта пальцем: — Це ти шльондра, а не Аліса! Отже ти і повертайся до барона — будеш славною хвойдою в нього на панелі!
— Ха-ха-ха! — сміявся Баттон. — Ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха... Чия б гарчала, а твоя б мовчала, Максе! Твої слова я швидко помножу на нуль! Бо ствол у мене, а ти зараз станеш на коліна!
— Я ніколи не стану на коліна... Ніколи...
— Серйозно? — був ніби спантеличений Роберт. — Чорт... І що мені тепер робити? — Проте фальшивість гримаси видали очі — вони іскрилися нездоровим блиском. Таке буває, якщо людина задумала зробити щось страшне. І вже нічого її не зупинить. — Ну як знаєш, — усміхнувся Баттон із ноткою цинізму. — Ти все одно мені не потрібний. Прощавай...
Він випростав руку, щоб вистрілити в Макса. І я не могла на це дивитись.
Я могла б заплющити очі і відвернутися. Могла закричати від страху і щільно затулити свої вуха, щоби не чути пострілів. Могла впасти навколішки і благати його про пощаду, намагаючись відтягнути на якусь мить той вчинок — утримати за хвіст безжального звіра. Який має ім'я "Неминучість". І я могла би втекти, залишивши все позаду — попрямувавши до вогнів сонного Ранчо-Гранде. В надії утекти від Баттона та власної долі. Знову забитися в куточок, як вісім років тому, і прикинутися мишею. Давши собі залізне слово — не вилазити з нори, доки все не вляжеться. Поки не зникне жахливий страх, що паралізує тіло...
Але ж я знала, що цей страх не зникає. Із ним неможливо жити. І цей біль страшніший за смерть — якщо говорити про шанс втратити того, заради кого я була готова померти.
— НІ! — кинулася я до Макса, щоб Роберт не стріляв.
Щоб не зміг це зробити, навіть якщо моє слово вже нічого не вирішувало. І було приглушено звуком пострілу.
Я обрала те, що мала обрати. Не втекти і не заплющити очі, а захистити його від кулі. Нехай це було банально і безглуздо — так чинять лише ідіоти, проте… я просто не могла йому дозволити померти… Просто не могла…
Адже я його кохаю.
Сонце в пустелі сідає швидко.
Щойно було світло, а вже за хвилину все занурювалося в червоне зарево, земля темніла, піщані дюни ставали чорними, наче попіл. Тіні зникали, і на зміну сонячним променям приходила ніч... Тому спалах від пострілу був помітний здалеку. Він спалахнув, наче вибух метеора в нічному небі. А потім згас.
