Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська

Це утопія! Брехня! Жорстокий обман! Це просто глухий кут!

І тоді я озирнувся, щоб подивитися на те, що залишалося позаду. Я хотів подивитись у той бік, звідки ми прийшли — що я там бачив? І чому так люто мчав від свого колишнього життя? Чого я боявся? Чого лякався найбільше? То була в'язниця? Лише зона? 

"Грати — це смерть, — шепотів мені голос у голові. — Ти там загинеш" 

І я з жахом дивився на те, як сідає сонце. Його червона рвана лінія танцювала по контуру огорожі. А над цією огорожею, підносячись над колючим дротом, була оглядова вежа — я точно знав, що там наглядач. У вежі завжди чергує снайпер, щоб не дати нелегалам потрапити до США.

Це був потворний краєвид, він увібрав у себе все те, що я ненавидів. Там був вчорашній день, повний помилок та страждань. Там була поліція та в'язниця. А отже, там була моя смерть. Я дивився їй тоді в очі, не кліпаючи... Проте за законом підлості саме там був і мій порятунок. Саме в цьому боці ще світило сонце. І воно було таким же слабким, як Аліса. Як моє вогняне Лисеня... Немов іскри вогнища, яке давно згасло, і тепер в моїх руках тільки жевріють вуглинки.

І що я міг із цим зробити? Як я міг їй допомогти? Що в мене було цінного натомість, щоб віддати як товар, як справедливу плату за життя цієї жінки?

Я ж просто... бандит...

Подумавши ще кілька секунд і подивившись на її змучене обличчя, я нарешті зважився і ступив у неправильному напрямку.

— Максе, що ти робиш? — прокинулася вона і почала нервуватися. — Куди ти йдеш? Мексика з іншого боку.

— Я йду туди, де мені не раді.

— Навіщо ти це робиш, Макс? Навіщо? Зупинися, не треба... 

— Я маю це зробити, вибору немає, — стиснув я зуби і поніс її до кордону. Прямо назустріч поліцейському форпосту.

— Ні... — зрозуміла вона без слів. — Ні, не варто! Максе, не йди туди, не треба! 

— Вибач, проте я мушу.

— Але ж тобі не можна до в'язниці! Я не хочу, щоб тебе вбили!

— Ти не помреш, — крокував я впевненим кроком, дивлячись небезпеці у обличчя. — Ти житимеш.

— Ти ж сам мені казав, що не повернешся до в'язниці! Так не можна! Не можна! Зупинися!

Але я йшов, не зменшуючи ходу. На відміну від вогнів заповітної Мексики, прожектор прикордонного патруля був по-справжньому поруч. І я точно знав, що мине якихось десять хвилин — і вони її врятують.

— Я здамся їм, Лисеня. Просто здамся.

— Ні... — плакала вона і намагалася мене переконати. — Ти робиш помилку! В тюрмі тобі не місце! Ти помреш!

— Дідько, Алісо... — не витримав я і струснув її, щоб пояснити просту річ. — Як же ти не розумієш?! Якщо ти загинеш — мені не жити! Я все одно помру! 

— Але як же тюрма? Ти казав... 

— В'язниця — це пекло. Ти маєш рацію... Але, бачить Бог, є речі страшніші.

Я набрався сміливості і закричав на все горло:

— АГОВ! СЮДИ! ШВИДШЕ!

— Макс... — трясло Алісу від агонії. — Скажи Люсі, щоби Барбару не пускала до дороги! 

— Ще зовсім небагато, Лисеня. Ти зможеш... ГЕЙ! ЛЮДИНІ ПОТРІБНА ДОПОМОГА! ДОПОМОЖІТЬ! — кричав я прикордонній службі, розуміючи, що це мій кінець. 

Вони мене схоплять і відправлять до ізолятора. А далі — страта чи довічно... Проте воно того варте.

— Не дозволяй Барбі виходити з двору! — марила Аліса, дивлячись кудись у темряву. — Барбаро! Барбаро, ні! Повернися до мене, повернися! Іди сюди, не тікай! Стривай! Куди ти йдеш?! Зачекай мене!

— ШВИДШЕ!!! — горлав я і ставав на коліна, щоб обережно покласти Лисеня на пісок. — ДІВЧИНА ПОРАНЕНА! ПОТРІБНА ДОПОМОГА!!! ВИКЛИКАЙТЕ ШВИДКУ!!!

Вони світили у нас ліхтарем і щось говорили по рупору. Та я не розібрав. Я розумів, що спецназ помітив мене, і вони бачать, що я не сам. Вони розуміють, що я здаюсь. Їхні машини розтинали темряву, засліплювали світлом фар. Але я був їм вдячний — вони дарували мені надію.

— Барбі вийшла на дорогу! — повторювала Аліса, вчепившись у мою куртку. — Ти мусиш її врятувати! Допоможи їй, вона вийшла на дорогу! Вийшла на дорогу... — марила вона,— вийшла на дорогу... на дорогу... на дорогу... 

Нас оточила пилюка, а за мить із неї з'явилася ударна група.

— ОБЛИЧЧЯМ У ПІСОК! — кричали прикордонники, приставивши до мене зброю. — РУКИ ЗА ГОЛОВУ! РУКИ ЗА ГОЛОВУ!!!

І я слухняно виконав наказ. Я покірно притулився до землі і дав застібнути кайданки.

Я лежав на животі і дивився на Алісу: як її поклали на ноші і швидко вантажили в машину.

— У нас тут поранений! — кричав офіцер у свою рацію. — Біла жінка! Поранена у живіт! Стан важкий, вона непритомна! Готуйте транспорт — потрібен гелікоптер! Повторюю, потрібен гвинтокрил! Як чутно?!

Вони зірвалися з місця і помчали в ніч під виття сирени, а я все лежав на землі, ковтаючи пил. Я розумів, що для мене це поганий фінал, проте для неї це шанс. Шанс вижити та почати все спочатку. 

А це було головне.