Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська
(Очима Макса)
Мені було важко повірити, що це правда. Боягузливий виродок не просто підставив нас — він поранив Лисеня. І тепер вона стікала кров'ю в мене на очах. Благала мене кинути її і йти далі самотужки, ніби це можливо... Проте Аліса не усвідомлювала простої речі — один я вже нікуди не піду, моє нове життя без неї не мало сенсу.
— Зупинись, будь ласка... Максе, зупинись, — повторювала вона знову і знову. І я не міг зрозуміти: вона робить це навмисне, щоб я залишив її у спокої, або ж і справді є якась річ, яку так важливо сказати саме в цей момент.
— Годі, перестань. Я тебе не залишу.
Але вона чинила опір:
— Постав! Постав мене... на ноги...
— Навіщо? Ти ж не зможеш стояти, — не погоджувався я. Розуміючи, як мало у нас лишилося часу. — Навіщо тобі це потрібно?
— Мені треба дещо сказати. Дай мені глянути тобі у вічі...
Я нарешті зупинився і пішов на поступки. Обережно спустив її на землю, щоб Аліса могла стати на ноги і зробити те, чого хотіла.
— Ну, що ти мені хотіла сказати? Що? Ми не можемо зволікати, мала...
Вона подивилася на мене, як востаннє, і хотіла щось розповісти, але... знепритомніла.
— А... — покидали її сили, і моє Лисеня буквально сповзало по мені, бруднивши кров'ю одяг.
— О ні... Господи, дівчинко. Так не можна, не можна! Прокинься... Прокинься зараз же! — тряс я її за плечі, щоб побачити ці карі очі ще хоч раз. — Лисеня... не засинай, прошу тебе... Не засинай. Прокинься!
У такі миті ти стоїш перед жахливою дилемою. Адже ти не знаєш, що важливіше: нести її далі за будь-що... або зупинитися і ловити її останні секунди.
А якщо я більше не почую її? Чи маю я право відштовхнути її зараз, коли вона вмирає на моїх руках і немає жодної надії її врятувати?
— Лисеня? — не міг я стриматись і плакав над нею, доки вона не бачить. — Лисенятко... Мала... Ти мене ще чуєш?
Немов відповівши на благання, Аліса прийшла до тями. Але була при цьому страшенно налякана.
— Макс? — оселився у її погляді страх. — Де я? Де ми? Чому ми тут? Чому? Що трапилося?! — не розуміла вона зовсім нічого.
— Все гаразд, я з тобою. Ми прямуємо до Мексики.
— До Мексики? — дивилася на мене Аліса розгублено. — Я нічого не пам'ятаю... Що це... чому?
— Ми почнемо все з чистого аркуша, — говорив я через силу, проковтуючи грудку біля горла. — Тільки ти і я... І нікого більше.
— Макс... чому на тобі кров?
— Лисеня, заспокойся...
— О господи! Чому ти весь у крові?! Ти весь у крові! О боже, ти поранений?! Повсюди кров! Це кров! Тебе поранили?! Скажи мені! — кричала вона, поки я вперто її ніс у напрямку Ранчо-Гранде. Містечка, яке мало стати нашим порятунком і тепер маячило далеко як дороговказна зірка... Проте потім Аліса раптом зрозуміла, що поранений не я, а вона сама. — О боже... господи... — зводило її горло судомою. — Б-боже, я поранена... мене підстрелили... це все моя кров... вона скрізь... — притулилася Аліса до моїх грудей і намагалася усвідомити все, що сталося з нами. — Вона усюди, всюди... вона усюди... Я вся в крові. Я помираю... боже... я вмираю... боже...
Вона не лишала мені вибору.
Я дивився на її муки і ясно розумів — Алісі не вижити, її рана була надто серйозна. І я не хотів стати свідком того, як вона затихне, а мої долоні більше не відчують ударів її серця. Я був зобов'язаний щось зробити, я розумів, що мені доведеться відшукати порятунок, навіть якщо в цю конкретну мить у мою голову не лізла жодна ідея... Без машини, з простріленою ногою, серед пустельних пісків між Мексикою та США, пізнім вечором далеко від населених пунктів... Що я міг з цим поробити?
— Максе, я вмираю... — затискала вона рану вже блідими руками. — Мої сили закінчуються... Я не хочу йти, мені страшно, — відчув я її холодні пальці на губах. — Мені так страшно йти... Я так і не встигла нормально пожити...
— Ні, — замружився я і спробував обдурити долю, переконати себе у протилежному. — Це ще не кінець, ти виживеш. Ти будеш жити.
— Ми не дійдемо. Ти ж знаєш сам... Ми не дійдемо. Ти не встигнеш. Вже надто пізно щось робити. Просто залиш мене тут і йди. Не варто витрачати сили... Просто йди. Запам'ятай мене такою, якою я була десять років тому... Бо тільки тоді я була справжньою. Була справжньою, чуєш? — гладила вона мене по щоці закривавленою долонею. — І все завдяки тобі... Тільки з тобою... я можу бути справжньою... Тільки... з тобою...
Її слова забирали в мене останні сили. Я хотів впасти на коліна і обійняти її, щоб зустріти світанок... Але було вже ясно, що світанку не дочекатися.
Я її втрачаю. Просто зараз.
— Боже... — глянув я нагору і звернувся до небес. — Якщо ти існуєш, то допоможи. Я тебе дуже прошу, почуй мене хоча б зараз. Ти мене чуєш? Чому тебе немає поруч, коли цього потребують люди? Якщо ти справді можеш допомогти, то благаю... просто зроби це...
Але Бог мовчав. Він дивився на мене ще сірим від сутінків небом — десятками зірок, які проклюнулися і почали мерехтіти, даруючи надію романтикам та фантазерам. Під цим небом було приємно побалакати або посидіти в обіймах... Подарувати один одному перший поцілунок і поклястися у вірності на все життя... Але мені того вечора страшно не щастило. Мені судилося дивитися на смерть — як умирає моя кохана дівчина. І я нічого з цим не міг удіяти. Абсолютно нічого.
— Я кохаю тебе, Макс, — сказала вона тихо, а далі просто сопіла, як дитина. Наче маленька дівчинка, що спала в ліжку. І я боявся дати їй заснути остаточно... Тільки не сьогодні.
Я опустив очі й глянув на Ранчо-Гранде. Його біло-жовті вогні, які спочатку здавались такими близькими. Такими доступними. Наче треба зробити всього кілька кроків — і ти вже на місці... Але цим і небезпечна пустеля. Ти бачиш оазис і обманюєш себе, просто даруєш хибну надію мозку.
До міста нам не дійти. Це міраж. Його вогні вабили яскравістю і теплотою, вони вабили життям. Немов вивіска на вході до раю. Ось тільки він був недосяжний.
