Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська

— Ні-ні-ні! — відмахувався Баттон. 

Проте я продовжувала переконувати його у протилежному.

— Я просто приберу її, Роберте! І вона нікому нічого не розкаже!

— Стелло, ти коп, а не кілер... Це дуже ризиковано. Посилати тебе для цієї місії... 

— Я обіцяю, що впораюсь! Цього разу все вийде! Комар носа не підточить!

— Цього разу? — підловив мене Роберт. — Цього разу?! — наголосив він на моєму несподіваному проколі. 

— Я... просто... Ти мене не так зрозумів... 

— Тобто, ти вже намагалася це зробити? Ти вже робила замах на мою наречену?! 

— Пф... — фиркнула я. Але все ж таки вирішила здатися. Він все одно зрозумів без зайвої тяганини. — А чого ти від мене чекав? Що я покірно дивитимуся, поки ти надягаєш на цю шльондру білу фату?! Як ви обмінюєтеся золотими обручками?! Я не могла це терпіти! Вона не варта тебе! Їй тут не місце! Вона тобі не рівня!

Роберт був збентежений. Він узяв невелику паузу, щоб поблукати поверхом, про щось розмірковуючи. Часто поглядаючи на мене та відпиваючи віскі зі склянки. А потім сів поруч і сказав:

— Аліса — цінний артефакт. Вона має важливу інформацію. А я, сонечко, хочу володіти цим артефактом. Вона стане моєю гарантією — гарантією того, що наш проект буде доведено до фіналу… Нам не можна її вбивати. Набагато розумніше повернути її назад і тримати в тісних руках. Поки ми все не закінчимо і не отримаємо свою частку. Ти згодна? 

— Яка в цьому користь? — щось не вірилося мені, що Роберт раптом не передумає і не вирішить продовжити домашній арешт, увінчавши його весіллям, як минулого разу. — Чому би просто не пустити їй кулю в лоба?

— Якщо вона зникне, це приверне непотрібну увагу. Навіть зараз, коли вона тікає з країни. Журналісти піднімуть кіпеш, залучать окружного прокурора... А з цією старою сукою я не маю нормального зв'язку. Вона пишається своєю непідкупністю... Звичайно, Раміро обіцяв її прибрати, але... віз і нині там. Нам не можна так ризикувати. Аліса повернеться і закінчить те, що почала.

— А потім? — вимагала я чіткого плану. Щоб більше жодних сюрпризів.

— Коли вікно зачиниться, ми зберемо чудовий урожай. І звалимо звідси. Разом. Як тобі?

— А що з Алісою?

— Я дозволю тобі позбутися цієї ідіотки. Від неї потім уже не буде користі. 

— Хм... — я мимоволі посміхнулася. Уявивши її мертвою. — А може, все ж таки краще пристрелити її одразу?

— Її — ні. А от її бандита, цього Макса... Він нам явно заважає. Він небезпечний. І це мені не подобається.

— Хочеш, щоб я його вбила для тебе?

— Ні, — Роберт заперечив будь-яку допомогу. — Мені буде спокійніше, якщо я вирішу проблему самостійно. Я люблю тримати все на контролі, адже ти знаєш... Краще дай мені пістолет.

— Пістолет? — здивувалася я такому проханню. — Ти впевнений? А може, краще... 

— Це про всяк випадок. Просто так — для надійності. Мені буде так спокійніше. Адже в тебе є пушка?

Я приїхала до Баттона, готуючись абсолютно до іншого. І мій зовнішній вигляд прозоро натякав, що зброї в мене немає.

— Вибач, але... 

— Мені просто потрібен твій ствол, от і все. Не для стрілянини, мала. Ні. Це просто... — гладив він мене по голому плечу, — просто страховка. Для переконливості у розмові. Розумієш?

— Але в мене тут немає... — намагалася я пояснити йому.

— Стелла, ти ж коп. А у копа завжди із собою зброя. Я знаю... — наполягав Роберт, не бажаючи чути відмови. — Він у сумочці, так? — взяв він мою сумку і дістав з неї табельний глок. — Гарна штука... У руці як влитий, мені подобається.

— Ти ж не стрілятимеш із нього? Я не маю права віддавати свій пістолет. Це табу.

— О... Стелла-Стелла, — хитав він головою. — Слова "табу" для мене не існує. Якщо йдеться про мене, то все можна. Абсолютно все... Але ти не хвилюйся, сонце, підставляти тебе — це останнє, чого я хочу в цьому житті. Довірся мені. Як робила це тисячі разів. Ти ж мені довіряєш? Скажи, — взяв він мене за підборіддя, — довіряєш чи ні?

— Довіряю... Просто я турбуюсь про тебе.

— Не варто, все нормально. Я привезу додому Алісу, а потім... — схилився Роберт і поцілував мою руку. — Ми шикуватимемо з тобою не по-дитячому. Махнемо кудись на Тенеріфе, житимемо там як... Як боги на Олімпі.

— І ніякої Аліси? — дивилася я йому в очі.

— І ніякої Аліси, — відповів Роберт. — Її з нами більше не буде.