Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська
(Очима Макса)
Минув місяць...
Ранок у в'язниці почався як завжди. Я прокинувся у своїй камері й умив обличчя холодною водою — у дзеркалі я бачив людину, що постаріла одразу років на двадцять. Вона була неохайною і грубою, з бажанням когось убити в погляді. Це обличчя вже давно не бачило бритви, щоки заросли так сильно, що перетворилися на недоглянуту бороду дивного кольору. Цей чоловік був дуже засмучений, його очі спопеляли, йому хотілося випити багато віскі та забутися. А краще померти, щоб нічого не знати. Щоб не бачити снів про неї. Про ту, що змусила його прожити стільки років під замком. Вдягнувшись у ненависне вбрання помаранчевого кольору.
Психологи вважають, що цей відтінок не дає нам божеволіти, адже соковита палітра стимулює мозок, змушуючи виробляти гормон щастя. Нібито бандити почуватимуться щасливішими. Але чомусь мені того ранку здалося, що помаранчевий просто ідеально поєднується з сірістю мішків під очима — ознакою того, що я не можу заснути… Адже я знову бачу уві сні Лисеня, мені знову здається, що вона біля мене. Що вона поряд і просить допомогти. Що вона кричить та плаче. А я просто стою і безсило дивлюсь як бовван.
Наче я вже тоді все розумів — що це наша остання зустріч. І більше ми з нею не побачимось.
— Доброго ранку, містере Чорнов, — почув я голос адвоката. — Ви вже прокинулися, я бачу. Це відмінно. Я приніс вам чернетку своєї промови — зможемо пробігтися і все узгодити...
То був невисокий огрядний чоловік років п'ятдесяти. Звичайний безкоштовний юрист, яких призначають підсудним на зразок мене. Йому було начхати на мене, а мені — на нього. Я його не наймав і не платив йому грошей, а адвокат, у свою чергу, знав — хоч би як склалася моя доля, йому від цього ані холодно, ані жарко. Адже я просто рецидивіст.
— Мені все одно, — відповів я і почав видавлювати в долоню трохи піни для гоління. — Робіть як завгодно. З нас двох не я юрист. Тож можете казати будь-яку дурню, мені начхати.
— Але ж... — зніяковів адвокат, уже увійшовши до мене в камеру. Коли охоронець відчинив замок і пішов, брязкаючи ключами. — Сьогодні такий важливий день. Суд має ухвалити вже рішення... І я сподіваюся, що...
— Я серйозно. Мені начхати. Це вже не має сенсу. У мене немає жодного мотиву брехати... — зізнався я, рясно змащуючи піною свої хащі. — Єдине, що я зроблю — поголюся. Ці люди не заслужили бачити мене таким. Вони ні в чому не винні. Це просто їхня робота. А псувати комусь робочий день своєю жалюгідністю я не хочу... — Увімкнувши воду в крані і змочивши під нею бритву, я почав зрізати кудлаті кущі біля самого вуха. — Вибач, Боб. Ти тут ні до чого. Не хочу тобі псувати настрій. У тебе і так робота не цукор.
— Що ж, — зітхнув він. — Ідея поголитися — це добре. Суддя у нас жінка, тож... Їй буде приємніше дивитися на вас з-під своїх окулярів. А там, дивишся, і скине кілька років за охайний вигляд, — своєрідно пожартував мій адвокат.
— Мені все одно. Я вже сказав... Я не на весілля збираюсь.
Боб терпляче почекав, і ми вирушили з ним на вихід. Тільки він поїхав своєю машиною, а я — своєю. Всередині чорної вантажівки для перевезення ув'язнених. У компанії парочки конвоїрів, озброєних кийками та вогнестрілом. На той випадок, якщо я раптом спробую втекти... Але я навіть не думав. Тікати з власного похорону мені хотілося найменше у світі. Скоріше б усе закінчилося.
Це було вже третє засідання за місяць, і жодних подробиць про Алісу я так і не дізнався. Мене вважали вбивцею. А таким персонажам належить користуватися єдиним правом — на мовчання. І не ставити безглуздих питань.
— Приїхали, — почулося у дверях, і я без зайвих розмов вийшов із фургона.
Це відчуття було мені добре знайоме — мене вже судили. І неодноразово. Спершу за дрібні крадіжки, викрадення машини... побиття власного батька. А потім за те, що ми коїли на пару з Лисеням. Там був уже чималий список, особливо для однієї людини. Проте я ані краплі не шкодував про те рішення. Нехай навіть і хотів їй помститися.
Аліса все одно була найкращим періодом у моєму житті. І таким цей період залишиться назавжди.
— Прошу всіх підвестися! — сказала суддя, наблизившись до столу. Прямо під прапором США — накинувши зверху мантію правосуддя. — Починається суд!
Я не викаблучувався і теж підвівся. Хоча в моїй клітці і була невелика лава. Я стояв усередині грат, наче дика потвора. Неначе тварина, яку спіймали і тепер хотіли розгледіти з усіх боків. Адже я небезпечний — апріорі це так, і з цим не посперечаєшся. Проте мені все одно було гидко. Почуватися звіром у зоопарку, коли на тебе дивляться дванадцять присяжних... Це просто треба знати, словами подібного не опишеш.
— Слухається справа Максима Чорнова, — оголосив чорношкірий хлопець. Помічник судді. — Про замах на майно третіх осіб та... навмисне вбивство.
Коли Боб підвівся і почав зачитувати промову, виправдовуючи свого клієнта, я просто відключився. Я мовчки сидів і дивився на візерунки мармурової підлоги — вони були такі ж каламутні, як і все моє майбутнє. Мені не хотілося слухати аргументи адвоката, не хотілося спостерігати усмішку судді, яка смакувала владу. І вірить, що вона знає всі закони на світі й вільна розсудити будь-який злочин, яким би складним не був його мотив. Мені було абсолютно байдуже — я був готовий погодитися з усім, що мені запропонують. Скажуть, я небезпечний і маю сидіти до самої старості — добре. Скажуть, що вбивця і зобов'язаний заплатити за це життям — що ж... хоч я з цим і не згоден, але готовий прийняти будь-який результат. Тому що без неї мені нічого вже не потрібне.
— ...Виходячи з цього, — підвів межу мій адвокат, — підсудний не може бути розглянутий як винний за цією статтею. Адже складу злочину немає, а зібраних доказів безумовно недостатньо, щоб зробити висновок про особистість убивці. Тому прошу суд прийняти правильне рішення та визнати мого клієнта невинним та розглянути суто епізод про розкрадання чужого майна. Втім, — зізнався Боб, — за цим епізодом у мене як захисту теж є чимало заперечень... Ото взяти бодай свідчення містера...
