Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська
Ми з Максом дочекалися вечора і сіли в одну машину з провідником. Ним виявився мовчазний хлопець тридцяти років. Трохи зарослий по всіх фронтах, у потертій шкіряній куртці і з тліючою цигаркою в роті. Коли він зняв сонцезахисні окуляри, я звернула увагу на мішки під очима — великі темні кола, що говорили про вічне недосипання через нічний спосіб життя...
Але це були дрібниці. Адже Роберт дотримав свого слова, він звів нас із людиною, яка готова безкоштовно провести через кордон.
Спершу я побоювалася, що він не говорить англійською.
Проте провідник зупинив машину, щоб відчинити двері свого пікапа, і виразно запитав:
— Ви Макс та Аліса?
— Так, — відповіла я, поки Чорнов намагався вивчити водія.
Він йому явно не довіряв. Але вибору не лишалося.
— Я від містера Баттона... Ви готові?
— Готові, — відповів Макс.
І ми сіли в машину, не маючи нічого, крім одягу. Який, до того ж, просто вкрали в чиємусь помешканні, поки господарів не було вдома. Але попереду на нас чекало нове життя — цього було достатньо. Глибоко в душі я була навіть рада, що не беру з собою нічого, що нагадало б минуле. І тільки думки про Барбару не давали мені розслабитися.
Я розуміла, що так і не зізналася Максу. А тепер ми їдемо, покидаючи свою дочку в іншій країні... Одному богу було відомо, як би усе сталося, знай він всю правду. Що його дитина жива. І цієї хвилини він залишає її на довгі роки. А може, і на все життя. Цілком можливо, що Макс не схвалив би мого вчинку. Він би бився до кінця і знову пішов напролом. Але в такому разі, боюся, я втрачу все. Я втрачу їх обох.
Мені довелося обирати, і цей вибір був жахливий.
— Про що ти думаєш? — спитав мене Макс, легко приголубивши.
Його спокійний рівний голос не міг мене обдурити — він був такий же напружений, як і я. Ось тільки Макс думав про Мексику, коли я міркувала про те, що залишається тут — з іншого боку кордону... Чи зможемо ми потім повернутися в штати тим самим шляхом? А якщо ні, то чи можу я жити з цим каменем на серці?
— Та таке... — зітхала я. — Ні про що...
Скажи я зараз — і Макс психане. Він змусить провідника повернутись назад, він би нізащо не покинув свою дочку, тікаючи з країни. Він був куди сміливіший за мене. Саме цим ми завжди відрізнялися. Там, де я вагалася до останнього, Макс просто брав і робив. Він міг подолати всі труднощі, перемоловши перепони, наче величезний каток. Як ревучий бульдозер. Наче танк, готовий прокласти собі новий шлях замість пошуку обхідної стежки.
І коли я дивилася на нього того вечора, мені спочатку здавалося, що я роблю помилку. Адже мені достатньо набратися сміливості, і тоді все стане на свої місця — він дізнається всю правду і, напевно, знайде рішення, яке влаштує всіх. Включаючи нас, Люсі та Барбі. Чорнов, я впевнена, придумав би сценарій, за якого всі були б щасливі та вільні. Наше життя змінилося б на краще. Але...
Потім я подумала, що раптом помилилася з цього приводу. Що буде, коли Макс відреагує на доньку інакше? Як я почуватимуся, якщо це все зруйнує? Чи визнає він її? Чи насправді повірить, що це його дитина? Чи він давно в собі поховав здатність бути батьком? Іноді реальність йде по-справжньому врозріз із нашою мрією: ми уявляємо одне, а насправді ж отримуємо зовсім інше.
Що мені доведеться робити, якщо виявиться, що Роберт правий? Що Макс Чорнов небезпечний і взагалі помилка... адже дороги назад не буде...
— Приїхали, — сказав провідник і вийшов з машини.
Він привіз нас у пусте місце, де не було нічого, крім пари сухих дерев і давно занедбаного фургона, який щільно вріс у пісок.
— Це тут? — вказав Макс на іржаву вантажівку, з якої давно облізла фарба. — Це лаз?
Проте хлопець нам не відповів. Він тільки озирнувся на всі боки і відчинив двері фургона ключем. А в кузові була дірка — справжній люк, зроблений у підлозі. Щоб зовні ніхто не побачив входу до катакомб.
— Йдіть за мною.
Ми спустилися вниз і почали йти вузькими коридорами. Вдихаючи холодне підвальне повітря і акуратно ступаючи по дощатому настилу, який з роками сильно зіпсувався під ногами сталкерів.
Періодично ми завертали то вліво, то вправо. Ішли підйомом і потім знову спускалися нижче... Місцями були перехрестя, зустрічалися зачинені замками двері та інші ознаки довгої експлуатації тунелю.
Так тривало близько години. А потім провідник вказав на сходи, що йдуть нагору. Він прочинив трохи люк, щоб озирнутися, і вже за секунду відчинив двері навстіж. Щоб вийти самому та запросити нас на поверхню.
— Боже... — не вірила я, озираючись на всі боки. — Це що, вже Мексика? Ми пройшли через кордон?
— Майже... — дістав провідник нову сигарету і чиркнув запальничкою, сховавшись від вітру. — Ми пройшли з вами під кордоном... А в іншому — так, — кинув хлопець наостанок і тицьнув пальцем у бік автомобіля. — Як і домовлялися, ваша машина… Б'єнвенідо а Мехіко.
— Ласкаво просимо до Мексики, — повторив Макс і стиснув мою руку. — Ось ми й на місці, Лисеня. Вибач, що не вірив… Ти мала рацію — Баттон дотримав свого слова.
Провідник задраїв люк, і я нарешті зрозуміла — вороття немає. Тепер я не повернусь додому. У США мене не пустять, хоч би що я робила.
Невже мені випало жити з цим тягарем решту життя?
— Тебе щось гризе? — спитав мене Макс дорогою до машини. Яка чекала на нас, виблискуючи променями заходу сонця. — Я чогось не знаю? — вимовив він спокійно, наче знав.
— Про що ти, Максе?
— Коли є щось таке, про що я не знаю, Лисеня... то краще тобі сказати. Я ж бачу, як ти вагаєшся.
— Тобі просто здалося.
— А може, не здалося?
— О боже... — зупинилася я на півдорозі і щільно заплющила очі, намагаючись знайти в собі сміливість. — Послухай, Максе... Є дещо важливе, про що я збрехала.
— Що? Про що ти?
— Господи, як же це складно... — намагалася я не плакати, але сльози так і душили мене грудкою в горлі. — Це пов'язано із... Пробач, я сказала тобі неправду...
