Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
З іншого боку, у боротьбі за прихильність великих мас західноєвропейського населення совєти стрімко програвали. Усюди, окрім Італії, комуністи отримували дедалі гірші результати на виборах, починаючи з кінця 1940-х років, і — якщо вірити опитуванням громадської думки — навіть ті, хто голосував за комуністів, часто вважали це або актом символічного протесту, або ж виявом класової чи товариської солідарності. Ще задовго до катаклізмів 1956 року, коли Радянський блок різко позбувся симпатій більшості європейських інтелектуалів, переважно атлантична орієнтація західноєвропейців уже була визначена.
Епілог
Кінець старої Європи
Після війни життя змінилося напрочуд мало.
Девід Лодж
«Свої молоді роки я провів у фабричних містечках та їхніх околицях, поміж цегли, сажі, димарів та брукованих вулиць. На короткі відстані ми їздили трамваями, а на довгі — потягами. Для кожної страви ми купляли свіжі продукти — не тому, що мали такий витончений смак, а тому, що не мали холодильника (харчі, які псувалися повільніше, зберігали в льосі). Щоранку моя мати прокидалася в дрижаках і розпалювала грубу. Вода з крана текла тільки однієї температури — крижана. Ми тримали зв’язок через пошту, а новини дізнавалися переважно з газет (хоча були доволі сучасні, бо мали радіо завбільшки з комод). У моїх перших класних кімнатах стояли череваті буржуйки та подвійні парти з чорнильницями, у які ми вмочали наші пера. Ми, хлопці, носили короткі штанці аж до церемонії communion solennelle[146], яку проходили у дванадцятирічному віці. І так далі. Але то був не Богом забутий закапелок Карпат, то була післявоєнна Західна Європа, де доба “післявоєння” розтягнулася на майже двадцять років»[147].
Цей опис промислової Валлонії 50-х років ХХ століття, відтворений бельгійським автором Люком Санте, міг би стосуватися більшої частини тодішньої Західної Європи. Автор цих рядків, який після війни зростав у лондонському районі Патні, пригадує, як частенько навідувався до безрадісної крамнички ласощів, де зморшкувата літня власниця із докором повідомляла йому, що «продає льодяники маленьким хлопцям, як він, ще від Золотого ювілею Королеви», тобто з 1887 року: звичайно, вона мала на увазі Вікторію — ту саму Королеву[148]. У місцевому продуктовому магазині Sainsbury[149] підлога була всипана тирсою, а працювали там жилаві чоловіки в смугастих сорочках та жваві дівчата в накрохмалених фартухах і шапочках. Це виглядало точнісінько як на пожовклих чорно-білих світлинах, розвішаних на стінах і зроблених у 1870-х роках, коли магазин уперше відчинив свої двері.
За багатьма головними ознаками щоденне життя першого десятиліття після Другої світової війни було дуже знайомим людям, що жили за пів століття до того. У ті роки дев’ять десятих британських потреб у паливі, 82% потреб Бельгії й інших країн новоствореної Європейської спільноти у вугіллі та сталі все ще задовольняли вугіллям. Частково через повсюдні вугільні вогнища Лондон, місто трамваїв і причалів, час від часу оповивав вогкий туман, такий знайомий за зображеннями цього промислового міста в пізньовікторіанську добу. У британських фільмах тих років відображено виразно едвардіанську атмосферу[150] — чи то в суспільному тлі (наприклад, «Хлопець з родини Віслоу» 1948 року), чи то за тональністю, що відповідала добі. У стрічці «Чоловік у білому костюмі» (1951 року) тогочасний Манчестер зображено як місто ХІХ століття зі всіма визначальними рисами (вантажні візки, які тягнули вручну, житлові будинки, суспільні стосунки); і директори, і голови профспілок однаково ставляться до підприємницького дилетантства як до моральної чесноти, хай як це позначається на результатах виробництва. Три мільйони британських чоловіків та жінок щотижня ходили до сертифікованих танцювальних залів, а лише в Гаддерсфілді, невеликому містечку в графстві Йоркшир, на початку 1950-х років діяло сімдесят клубів для робітників (хоча обидва види суспільного дозвілля втрачали популярність серед молоді).
Те саме відчуття завмерлого часу нависло і над чи не всією континентальною Європою. Сільське життя в Бельгії міг би зобразити французький художник Мілле: сіно згрібали дерев’яними граблями, зерно молотили ціпами, фрукти й овочі збирали вручну та перевозили на підводах, запряжених кіньми. Так само як провінційні французькі містечка, де чоловіки в беретах справді купували багети дорогою додому в Café de la Paix[151] на розі (типова в 1919 році назва), або Іспанія, законсервована авторитарним режимом Франко, Бельгія та Британія зависнули в стані, дещо подібному до едвардіанської непевності, яка розтягнулася в часі. Післявоєнна Європа все ще грілася біля решток вогнища економічної революції ХІХ століття, яке ледь жевріло, залишаючи в минулому останні свідчення про культурні звичаї та суспільні стосунки, що дедалі менше пасували новій добі літаків й атомної зброї. Як не крути, а війна обернула плин речей навспак. Гарячка модернізації, типова для 1920-х та навіть 1930-х років, зійшла нанівець, заливши позаду притаманний їй спосіб життя. В Італії, як і в більшості сільських регіонів Європи, діти поповнювали лави робітників, здобувши (або, частіше, не здобувши) початкову освіту; в Італії в 1951 році серед дітей, старших за тринадцять років, до школи ходила тільки кожна дев’ята дитина.
Релігія, особливо католицька, грілася в променях короткої відлиги відновленого авторитету. В Іспанії католицька владна вертикаль мала і засоби, і політичну підтримку для поновлення Контрреформації: за конкордатом 1953 року Франко не тільки звільняв церкву від оподаткування та будь-якого державного втручання, а й надавав право вимагати цензурування будь-якого тексту чи промови, які їй не подобалися. В обмін на це церковна влада підтримувала й зміцнювала консервативне переплетення релігії з національною ідентичністю. Відтепер церква була так глибоко інтегрована в наративи національної ідентичності й національного обов’язку, що навіть у підручнику з історії для початкових класів, Yo soy español («Я — іспанець»; перше видання — 1943 року), історію Іспанії було викладено як єдину і безперервну: починаючи від Адама та Єви і закінчуючи Генераліссімо[152].
Крім цього, з’явився новий культ загиблих — «мучеників» з боку переможців у нещодавній Громадянській війні. Іспанська церква влаштовувала незліченні церемонії
