Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
«Антифашизм», під яким, зокрема, мали на увазі опір і союзництво, також пов’язували з позитивним образом Радянського Союзу під час війни, який він ще подекуди зберігав, зі щирою симпатією, яку чимало західних європейців відчували до героїчних переможців Курської і Сталінградської битв. Як у характерній запальній манері стверджувала у своїх мемуарах Сімона де Бовуар, «наша дружба із СРСР була беззастережною: жертви російського народу довели, що його очільники втілювали його бажання». За Едґаром Мореном, Сталінград відкинув усі сумніви, усю критику. Цим настроям також підігравало те, що Париж звільняли Західні союзники, чиї прогріхи в пам’яті місцевого населення здавалися більшими.
Але джерела інтелектуальної русофілії цим не обмежувалися. Важливо пам’ятати про те, що відбувалося лише на кілька кілометрів східніше. Західне інтелектуальне захоплення комунізмом мало тенденцію бути найсильнішим не в часи «гуляш-комунізму» чи «соціалізму з людським обличчям», а радше в часи найбільших звірств режиму: у 1935–1939 та 1944–1956 роках. Письменники, професори, митці, вчителі й журналісти часто захоплювалися Сталіним не всупереч його провинам, а завдяки ним. Саме тоді, коли він винищував людей у промислових масштабах, коли показові процеси оприявнювали всю найбільш гротескну моторошність радянського комунізму, чоловіки і жінки, які були для Сталіна в недосяжності, найдужче захоплювалися цією людиною та його культом. Саме абсурдно велика прірва між риторикою й реальністю зробила її такою невідпорною для прихильних чоловіків і жінок у їхніх пошуках Причини[136].
Комунізм запалював інтелектуалів так, як ані Гітлер, ані (особливо) ліберальна демократія не могли навіть сподіватися. Комунізм був екзотичним географічно та героїчним у своєму масштабі. Реймон Арон у 1950 році назвав «безглуздою несподіванкою… що європейська лівиця прийняла будівельника пірамід за свого Бога». Але чи було це справді так несподівано? Хоча той самий Жан-Поль Сартр мав найбільший потяг до комуністів якраз у той момент, коли «будівельник пірамід» розпочинав свої останні схиблені проєкти. Інтелектуали-раціоналісти захоплювались оригінальністю ідеї, що Радянський Союз вирішує монументальне завдання, мета якого виправдовує та вибачає її вади. Бентежним гріхом фашизму були його обмежені цілі. Але цілі комунізму були бездоганно універсальні й трансцендентні. Його злочини багато спостерігачів-некомуністів списували, так би мовити, на те, що він мав справу з Історією.
І навіть за таких умов у перші роки «холодної війни» в Західній Європі було багато тих, хто міг би більш відверто критикувати Сталіна, Радянський Союз та своїх місцевих комуністів, якби їх не стримував страх підіграти своїм політичним опонентам. Це теж було спадщиною «антифашизму», переконанням, що «на лівому фланзі ворогів немає» (правило, на яке сам Сталін, треба сказати, мало зважав). Прогресист Аббе Бульє, вмовляючи Франсуа Фейто не писати про процес Райка, висновував так: привертати уваги до гріхів комунізму означало «грати на руку імперіалістам»[137].
Цей страх послужити антирадянським інтересам не був чимось новим. Але до початку 1950-х років він став головним розрахунком у європейських інтелектуальних дебатах, передусім у Франції. Навіть після того, як східноєвропейські показові процеси зрештою змусили Еммануеля Муньє й інших з його кола Esprit дистанціюватися від Французької комуністичної партії, вони ретельно спростовували будь-який натяк на те, що перетворилися на «антикомуністів» або, гірше того, що вони припинили бути «антиамериканістами». Анти-антикомунізм ставав політичною і культурною самоціллю.
Отже, з одного боку європейського культурного розлому перебували комуністи та їхні прихильники й апологети — прогресисти й «антифашисти». З іншого боку — набагато чисельніший (поза межами Радянського блоку), але також виразно різношерстий табір антикомуністів. Оскільки належність до антикомуністів позначала діапазон від троцькістів до неофашистів, критики СРСР часто опинялися на одному майданчику і на одній демонстрації з тими, чия політика в усіх інших питаннях була для них неприйнятна. Такі «грішні» альянси стали улюбленим об’єктом радянської полеміки, й інколи ліберальних критиків комунізму було важко вмовити публічно заявити про свою позицію, оскільки вони боялися кинути на себе тінь реакціонізму. Як пояснював Артур Кестлер перед великою аудиторією в Карнеґі-холі в Нью-Йорку в 1948 році, «буває, що люди мають рацію з неправильних причин, нічого з цим не вдієш… Страх опинитися в поганій компанії — це не вияв політичної чистоти; це вияв недостатньої впевненості в собі».
У перше повоєнне десятиліття по-справжньому реакційні інтелектуали були рідкісними птахами. Навіть такі особи, як Жак Лоран чи Роже Нім’є у Франції, що безсоромно позиціонували себе як представників правиці, отримували деяке задоволення від визнання безнадійності свого становища, створюючи вигляд певної необогемної ностальгії за дискредитованим минулим та хизуючись своєю політичною недоречністю як орденом за заслуги. Поки лівиця була на коні і їй підігравала Історія, нове покоління правої інтелігенції демонстративно пишалося своєю поразкою, перетворюючи щирий декаданс та навколосмертний соліпсизм[138] міжвоєнних письменників на кшталт П’єра Дріє ла Рошелля й Ернста Юнґера на суспільну моду — випередивши в такий спосіб «старомодних молодиків»[139] тетчерівської Британії.
Численнішими, принаймні у Франції та Британії, були інтелектуальні консерватори, які за тридцять років мало змінилися у своїй відразі до комунізму. В обох країнах, так само як і в Італії, активні інтелектуали-католики відіграли визначну роль в антикомуністичних дискусіях. Івлін Во та Ґрем Ґрін прийшли на зміну Гілеру Беллоку та Ґілберту Честертону в ту нішу англійського культурного простору, яка була призначена для обдарованих і гострих на язик католицьких традиціоналістів. Однак там, де англійські консерватори нарікали на беззмістовність сучасного життя або й узагалі самоусувалися з нього, французькі католики, як-от Франсуа Моріак, цілком природно встрявали в полемічні перепалки з політичною лівицею.
Упродовж довгої післявоєнної публічної діяльності Моріака (аж до вісімдесяти з гаком років він регулярно дописував у Le Figaro; помер у 1970 році у віці 85 років) він практично завжди полемізував навколо етичних питань: спочатку з Альбером Камю стосовно права на післявоєнні чистки, пізніше — з колегами-консерваторами щодо війни в Алжирі, яку він засуджував, і завжди — з комуністами, яких він ненавидів. Як він пояснював читачам Le Figaro 24 жовтня 1949 року, виправдання тодішніх показових судів у Будапешті з боку французьких комуністів були «une obscénité de l’esprit» [непристойністю духу]. Але морально чітка позиція Моріака щодо злочинів комунізму в ті роки поєднувалася з аналогічною моралізаторською огидою до «чужоземних цінностей» американського суспільства: як і більшості європейських консерваторів, йому завжди було дещо ніяково від союзу з Америкою, якого потребувала «холодна війна».
