Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

Певна річ, це спричиняло напругу між поколіннями. Під час війни костюми фасону «зут» із довгополими піджаками й широкими штанами, які прийшли з Америки, носили і лондонські аферисти, і французькі піжони, чим викликали обурення й засудження з боку старших. А наприкінці сорокових захоплення серед богеми й інтелектуалів дафлкотами — вовняними пальтами, які були адаптованою до того часу версією традиційного верхнього одягу бельгійських рибалок, — було непрямим натяком на те, що серед молоді настає мода на простіше вбрання, на відміну від претензійного. У надзвичайно модному паризькому нічному клубі Le Tabou, який відкрився у квітні 1947 року, дуже суворо ставилися до розхлябаності в одязі, а французький фільм 1949 року «Побачення в липні» чимало уваги приділяє зіпсованості й браку серйозності в молодого покоління: традиційний батько класичної буржуазної родини обурений поведінкою власного молодшого сина під час обіду — насамперед тим, що той збирається їсти без краватки.

Але все це було дрібницями підліткового бунту, нічого нового. Більшість мешканців повоєнної Європи будь-якого віку насамперед дбали про те, щоб звести кінці з кінцями. На початку 1950-х кожна четверта італійська родина жила в бідності, а більшість інших — не набагато краще. Менш ніж у кожній другій оселі туалет був усередині, а ванною міг похвалитися лише кожен восьмий. У найбідніших віддалених регіонах Південно-Східної Італії злидні були нормою: у селищі Куто, у регіоні Маркезато, що в провінції Кротоне, єдиним джерелом чистої води для дев’яти тисяч мешканців залишався один громадський фонтан.

Звичайно, Південна Італія була крайнім випадком. Але в 1950 році 17 із 47 мільйонів жителів Західної Німеччини все ще вважалися «нужденними» — загалом тому, що не мали даху над головою. Навіть у Лондоні сім’я, чиє прізвище було внесене в список очікування на будинок чи квартиру, у середньому мала чекати на житло сім років; тим часом їх селили в післявоєнні збірні будинки — металеві коробки, які зводили на порожніх ділянках навколо міста, щоб розмістити бездомних до того часу, поки пропозиції нового житла зможуть надолужити попит. У післявоєнних опитуваннях «житло» завжди фігурувало найпершим у списку суспільних потреб; у фільмі де Сіки «Диво в Мілані» (1951) натовп бездомних кричить: «Ми хочемо мати житло, щоб ми та наші діти могли повірити в завтрашній день».

Тенденції споживання в післявоєнній Європі відображали постійний дефіцит на континенті й довготривалі наслідки Депресії та війни. Найдовше продуктові картки проіснували в Британії, де на хліб їх запровадили в період між липнем 1946-го та липнем 1948 року; купони на одяг діяли до 1949 року, спеціальні норми у виробництві одягу та меблів скасували лише в 1952 році, а картки на м’ясо та чимало інших продуктів харчування вийшли з ужитку тільки влітку 1954-го, хоча їхню дію тимчасово призупиняли з нагоди коронації Королеви Єлизавети ІІ в червні 1953 року, коли кожен отримав додаткові пів кіло цукру та сто грамів маргарину[165]. Та навіть у Франції, де нормування (а водночас і чорний ринок) зникло набагато раніше, воєнний ажіотаж навколо продуктів харчування вщухнув щонайраніше в 1949 році.

Майже все було або в дефіциті, або ж обмежене (рекомендована площа такого жаданого нового житла для сімей, яке будував уряд лейбористів, становила лише 80 квадратних метрів для будинку на три спальні). Мало хто з європейців мав машину або холодильник. У Великій Британії, де рівень життя був вищим, ніж у більшості країн континенту, жінки з робітничого класу купували продукти двічі на день: ходили по них пішки чи їздили на громадському транспорті — так само як колись робили їхні матері й бабусі. Товари з далекого зарубіжжя були рідкісними та дорогими. Повсюдне відчуття обмеження, лімітів й економії посилювали контроль над закордонними поїздками (щоб берегти дорогоцінну валюту) і законодавство, яке не дозволяло припливу іноземних працівників та інших мігрантів (у післявоєнній Французькій Республіці залишалися чинними всі закони про заборону праці для іноземців й інших небажаних чужинців, що діяли в 30-х роках ХХ століття та в період окупації, хоча за потреби дозволялися винятки, здебільшого для кваліфікованої робочої сили).

У багатьох аспектах Європа наприкінці 1940-х та на початку 1950-х років була менш відкритою й мобільною та більш ізольованою, ніж у 1913 році. Безперечно, вона перебувала в жалюгіднішому стані, і не лише в Берліні, де до 1950 року розчистили тільки чверть уламків, що залишилися після бойових дій. Англійський соціальний історик Роберт Г’юїсон говорить про британців тих років як про «змучених людей, що працюють на зношеному устаткуванні». На відміну від США, де наприкінці 1940-х років вік більшої частини промислового обладнання не перевищував п’яти років, у післявоєнній Франції його середній вік становив двадцять років. Пересічний французький фермер виробляв їжі на п’ятьох співвітчизників, тоді як американський — втричі більше. За сорок років війни й економічного занепаду довелося заплатити високу ціну.

Отже, період «повоєння» тривав довго; без сумніву, довше, ніж припускали деякі історики, які розповідали про важкі післявоєнні роки в улесливому світлі прийдешніх десятиліть процвітання. Тоді мало хто в Європі, незалежно від рівня обізнаності, очікував на ті масштабні зміни, які от-от мали на них зійти. Досвід попередніх п’ятдесяти років багатьом прищепив скептичний песимізм. Напередодні Першої світової війни Європа була континентом оптимізму, а її державні діячі й експерти впевнено дивилися в майбутнє. Через тридцять років, після Другої світової війни, у всіх перед очима невблаганно й бентежно стояло жахливе минуле. Багато самовидців очікували такого самого продовження: ще одну післявоєнну депресію, реванш політики екстремізму, третю світову війну.

Але сам масштаб колективної трагедії, яку накликали на себе європейці в першій половині століття, мав потужний ефект деполітизації: у похмурі післявоєнні роки європейська громадськість і не збиралася вдаватися до радикальних рішень. Навпаки, як і після Першої світової війни, вона відвернулася від політики. Що це означало для майбутнього, тоді тільки ледь-ледь проглядалося — у тому, що фашистські чи комуністичні партії не змогли обернути собі на користь труднощі щоденного виживання; у тому, що економіка витіснила політику як ціль і мова спільної дії; у тому, що участь у суспільному житті своєї країни замінили дозвілля та споживання.

Але відбувалося ще дещо. Як ще у травні 1946 року зауважила Жанет Фленнер, дописувачка New Yorker, серед найзапитаніших речей у післявоєнній Франції на другому місці (після спідньої білизни) були дитячі візочки. Уперше за багато років у європейців знову почали народжуватися діти. У Великій Британії рівень народжуваності в 1949 році зріс проти 1937 року на 11%, а у