Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

ККС зрештою відкрив офіси в тридцяти п’яти країнах по всьому світу, але фокус їхньої уваги перебував у Європі, а в Європі — на Франції, Італії та Німеччині. Його метою було об’єднувати, заряджати й мобілізувати інтелектуалів та науковців на боротьбу з комунізмом, передусім шляхом видання й розповсюдження культурних видань: Encounter — у Британії, Preuves — у Франції, Tempo Presente — в Італії та Der Monat — у Німеччині. Жодне з цих видань так і не сягнуло великої аудиторії; найуспішніше з них, Encounter, у 1958 році виходило накладом у 16 тисяч примірників; того самого року Preuves мав лише 3 тисячі підписників. Їхній зміст майже незмінно був на висоті, у них дописували найкращі письменники післявоєнних десятиліть, завдяки чому вони обіймали ключову нішу — особливо у Франції, де Preuves був єдиним ліберальним, антикомуністичним майданчиком у культурному середовищі, де переважали нейтралістичні, пацифістські, «попутні» або відверто комуністичні видання.

Конгрес і значну частину його діяльності публічно підтримувала Фундація Форда, а негласно підстраховувало ЦРУ, що залишалося таємницею майже для всіх його членів і вболівальників, аж доки не відкрилося через багато років. Наслідки того, що уряд США таємно підтримував антикомуністичні культурні осередки в Європі, напевно, були не такі серйозні, як може видатися сьогодні. У час, коли комуністичні й «фасадні» видання та культурні продукти будь-якого штибу таємно фінансувала Москва, американська підтримка точно не могла б присоромити деяких авторів ККС. Артур Кестлер, Реймон Арон чи Іґнаціо Сілоне не потребували офіційного американського заохочення, щоб обстоювати жорстку позицію щодо комунізму; так само немає і свідчень про те, що вони колись пом’якшували чи цензурували власні критичні погляди стосовно самих Штатів, щоб догодити спонсорам у Вашингтоні.

США були незнайомі з культурними війнами такого типу. Радянський Союз заснував «Товариство культурних зв’язків із зарубіжними країнами» в 1925 році; французи, німці та італійці активно просували закордонну «культурну дипломатію» ще до 1914 року. Американці почали фінансувати таку діяльність лише перед Другою світовою, і тільки в 1946 році, після заснування Програми Фулбрайта, стали серйозними гравцями в цій царині. До осені 1947 року американські культурні й освітні проєкти в Європі були спрямовані на «демократичну переорієнтацію»; тільки тоді антикомунізм став першочерговою стратегічною метою.

До 1950 року Інформаційна агенція США загалом перебрала на себе опіку над американськими культурними обмінами й інформаційними програмами в Європі. Разом із Відділом інформаційних послуг окупаційної адміністрації США в Західній Німеччині та Австрії (який повністю контролював усі ЗМІ й культурні осередки американських зон у цих країнах) Агенція відтепер могла значно впливати на західноєвропейське культурне життя. У 1953 році, на піку «холодної війни», американські закордонні культурні програми (за винятком таємних джерел підтримки й приватних фундацій) мали штат із 13 тисяч осіб та бюджет у 129 мільйонів доларів, більша частина якого йшла на боротьбу за серця й уми інтелектуальних еліт Західної Європи.

«Боротьба за мир», як її охрестила комуністична преса, відбувалася на культурному «фронті» у формі «книжкових боїв». Перші спроби відбулися у Франції, Бельгії та Італії на початку весни 1950 року. Провідні комуністичні автори, зокрема Ельза Тріоле й Луї Араґон, їздили провінційними містами з публічними виступами, роздавали автографи й виставляли напоказ літературні досягнення комуністичного світу. На практиці це не дуже допомагало поширенню комунізму: у післявоєнній Франції прикладами бестселерів були «Ніч ополудні»[144] Артура Кестлера (яка впродовж 1945–1955 років розійшлася накладом у 420 тисяч примірників) та «Я обрав свободу» Віктора Кравченка (503 тисячі примірників за той самий час). Але мета полягала не так у продажі книжок, як у тому, щоб нагадати читачам і не тільки, що комунізм виступає за культуру — французьку культуру.

Америка відповіла тим, що відкрила «Американські доми» з бібліотеками та залами для читання преси, а також лекціями, зустрічами й курсами англійської мови. До 1955 року в Європі їх відкрилося 69. Подекуди їхній вплив був доволі суттєвим: в Австрії, де в роки Плану Маршалла по всій країні розповсюдили 134 мільйони примірників англомовної літератури, значний відсоток населення Відня й Зальцбурга (перший — під адміністрацією чотирьох союзників, а другий — в американській окупаційній зоні) відвідував свої місцеві «Американські доми», щоб узяти книжки й почитати газети. Англійська мова як перша іноземна серед учнів старшої школи в Австрії за популярністю витіснила французьку та класичні мови.

Як і радіомережі, що існували за підтримки Штатів (радіо «Вільна Європа» розпочало свою роботу в Мюнхені через місяць після початку Корейської війни), програмам «Американського дому» часом шкодили грубі вказівки стосовно пропаганди, що надходили з Вашингтона. На піку часів Маккарті директори «Американських домів» витратили чимало часу, прибираючи книжки з полиць. Серед десятків авторів, чиї роботи визнали неприйнятними, були не лише очевидні підозрювані — Джон Дос Пассос, Артур Міллер, Дешилл Гемметт й Ептон Сінклер, — але й Альберт Ейнштейн, Томас Манн, Альберто Моравіа, Томас Пейн і Генрі Торо. Здавалося, принаймні в Австрії, що в «книжковому бою» найбільшим ворогом США були вони самі.

На щастя для Заходу, американська попкультура була занадто привабливою, щоб політичні хиби США могли нашкодити її популярності. Комуністи сильно програвали від того, що їхнє офіційне засудження занепадницького американського джазу й американського кіно сильно нагадувало погляди Йозефа Ґеббельса. Тимчасом як східноєвропейські комуністичні держави забороняли джаз як занепадницький та іноземний, радіо «Вільна Європа» щодня по обіді впродовж робочого тижня транслювало в Східну Європу три години попмузики, зі щогодинними десятихвилинними перервами на новини. Кіно, ще один універсальний тогочасний канал, можна було обмежити в державах під комуністичною владою; але в Західній Європі американські фільми любили всі. Тут радянська пропаганда не мала чого протиставити, і навіть західні прогресисти, яких приваблювала американська музика й кіно, не симпатизували лінії Партії.

Культурні перегони перших років «холодної війни» були асиметричні. Серед європейських культурних еліт і досі панувало відчуття, яке їх об’єднувало всупереч ідеологічним розбіжностям і навіть долаючи Залізну завісу — спільну культуру, для якої Америка була загрозою. Таку позицію особливо відстоювали французи, що нагадувало перші післявоєнні спроби французьких дипломатів провадити міжнародну політику, незалежно від американського впливу. Показово, що голова Французької культурної місії в окупованому Берліні Фелікс Люссе набагато краще знаходив спільну мову зі своїм радянським візаві (Александром Димшіцем), ніж із представниками Британії чи США, присутніми в місті, і мріяв, як і його начальники в Парижі, про відновлену культурну вісь від Парижа до Берліна й аж до Ленінграда.

США витрачали сотні мільйонів доларів, намагаючись завоювати європейську прихильність, але