Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

Навіть у самому Парижі мали місце два впливові політичні процеси. У 1946 році Віктор Кравченко, радянський службовець середньої ланки, який утік до США у квітні 1944 року, видав свої мемуари «Я обрав свободу». Коли вони вийшли в травні того самого року у Франції під назвою J’ai choisi la Liberté, опис радянських чисток, розправ й особливо системи радянських концентраційних таборів, ГУЛАГу, викликав сенсацію[133]. У листопаді 1947 року, через два місяці після засідання Комінформу в Польщі, де лідерам ФКП дали добрячого прочухана за те, що вони не змогли протиснути нову жорстку радянську лінію, інтелектуальне періодичне видання партії Les Lettres françaises опублікувало низку статей, автори яких стверджували, що книжка Кравченка — це плетиво брехні, сфабриковане американськими спецслужбами. Коли газета повторила та розширила ці звинувачення у квітні 1948 року, Кравченко подав до суду за наклеп.

На суді, який тривав з 24 січня по 4 квітня 1949 року, Кравченко привів на свою підтримку низку доволі непереконливих свідків; а відповідачі могли сипати цілим сонмом присяг провідних французьких інтелектуалів-некомуністів: романіста, учасника підпілля Веркора, фізика, лауреата Нобелівської премії Фредеріка Жоліо-Кюрі, критика мистецтва, героя Опору і директора Музею сучасного мистецтва Жана Кассу та багатьох інших. Усі вони свідчили про бездоганну репутацію Комуністичної партії Франції під час опору нацистам, беззаперечні революційні звитяги Радянського Союзу та неприйнятні наслідки визнання правоти Кравченка — навіть якщо він справді має рацію. За рішенням суду, Кравченко отримав один франк принизливо символічної компенсації.

Ця «моральна» перемога прогресивної лівиці збіглася в часі з першим колом великих показових процесів у Східній Європі та встановленням інтелектуальних позицій за і проти Європейського Союзу: як за декілька місяців до того почав переконувати Сартр, «треба обирати між СРСР та англо-саксонським блоком». Але для багатьох критиків Радянського Союзу Кравченко був аж ніяк не ідеальним речником. Його, радянського апаратника зі стажем, утікача до США, не вважали привабливою фігурою ті європейські інтелектуали-антикомуністи (можливо, більшість із них), які намагалися триматися подалі від Вашингтона, так само як і не були згодні віддавати Москві монопольне право на титул лідера прогресу. З такою людиною, писали Сартр та Мерло-Понті в січні 1950 року, ми не можемо відчувати себе побратимами: він живе свідчення занепаду «марксистських цінностей у самій Росії».

Але на інший процес махнути рукою виявилося складніше. 12 листопада 1949 року, через чотири тижні після страти Ласло Райка в Будапешті, Давід Руссе опублікував у Le Figaro littéraire звернення до колишніх в’язнів нацистських таборів з проханням допомогти йому в розслідуванні щодо радянських концентраційних таборів. Покликаючись на радянський Кодекс виправної праці, він стверджував, що це були не центри перевиховання, як заявляли офіційні представники СРСР, а радше система концентраційних таборів, вбудована в радянську економіку й пенітенціарну систему. За тиждень, знову-таки в Les Lettres françaises, письменники-комуністи П’єр Декс і Клод Морґан звинуватили його у використанні фальшивих джерел та завданні образи СРСР низькопробним наклепом. Руссе подав до суду за обмову.

Dramatis personae[134] в цьому протистоянні були напрочуд цікаві. Руссе не зраджував Кремль. Він був французом із давнім соціалістичним стажем, часом троцькістом, героєм підпілля, вижив у Бухенвальді та Ноєнгамме, дружив із Сартром і разом з ним заснував у 1948 році недовготривалий політичний рух Rassemblement démocratique révolutionnaire (Революційні демократичні збори). Те, що така людина звинувачувала Радянський Союз у використанні концентраційних чи трудових таборів, абсолютно не вписувалось у традиційні політичні розломи того часу. Декса також заарештували за участь у підпіллі й так само депортували — у його випадку до Маутгаузену. Те, що двоє ліваків, колишніх партизанів і табірних в’язнів, отак ламали списи, свідчило про те, наскільки старі політичні альянси та союзи тепер стали залежні від одного лише комуністичного питання.

Список свідків Руссе містив різноманітних і дуже поважних експертів, які знали про радянську тюремну систему не з чуток. Верхівкою їхніх свідчень був зворушливий виступ Марґарет Бубер-Нойманн, яка розповіла про свій досвід не лише в радянських таборах, але також і в Равенсбрюку, куди її вислали після того, як Сталін видав її нацистам у 1940 році в межах невеликого обміну за пактом Молотова — Ріббентропа. Руссе переміг. Він навіть дещо вплинув на сумління та свідомість своїх сучасників. Після оголошення рішення суду в січні 1950 року Моріс Мерло-Понті визнав, що «факти загалом ставлять під сумнів значення російської системи». Сімона де Бовуар почувалася зобов’язаною включити у свій новий роман «Мандарини», заснований на реальних подіях, низку болісних діалогів між головними героями про новини з радянських таборів (хоча вона улесливо адаптувала хронологію подій таким чином, щоб здавалося, що Сартр і його друзі були поінформовані про ці питання ще в 1946 році).

Щоб протистояти Руссе та йому подібним — а також приборкати «прогресивних» інтелектуалів, — комуністичні партії застосовували моральний важіль «антифашизму». Це було знайомо і тому привабливо. Багато європейців одержали свій перший досвід політичної мобілізації в антифашистських лігах Народних фронтів 1930-х років. У пам’яті більшості людей Друга світова війна була перемогою над фашизмом, і саме так її відзначали у Франції та Бельгії, особливо одразу ж по її закінченні. «Антифашизм» був обнадійливою й універсальною сполучною ланкою з простішими часами.

У центрі антифашистської риторики, якою послуговувалась офіційна лівиця, перебувала звичайна бінарна опозиція політичної належності: ми — ті, ким не є вони. Вони (фашисти, нацисти, франкісти, націоналісти) — праві, ми — ліві. Вони — реакційні, ми — прогресивні. Вони за Війну, ми за Мир. Вони — сили Зла, ми — на боці Добра. Як сказав Клаус Манн у Парижі в 1935 році, хай чим був фашизм, ми — його протилежність, і ми проти нього. Оскільки більшість супротивників антифашистів підкреслено визначали свою політику як насамперед антикомуністичну (у цьому частково полягала привабливість нацистів для консервативних еліт у воєнний час у таких далеких одна від одної країнах, як Данія та Румунія), ця охайна симетрія в полеміці працювала передусім на користь комуністів. Філокомунізм, або принаймні анти-антикомунізм, був логічною сутністю антифашизму[135].

Звичайно, Радянський Союз був дуже зацікавлений у тому, щоб у післявоєнні роки привернути увагу до свого антифашистського характеру, особливо після того, як місце його ворога замість Німеччини посіли США. Антифашистську риторику тепер спрямували проти Америки,